Андрій Гарасим - Борги нашого життя

У цей момент один із його сусідів перехилився через нього до мене і тицьнув мені щось в руку. Це була відкоркована пляшка горілки.

— Дьорни, браток, — якось буденно сказав він мені. — Ваня багато не п’є, а тут ще лишилося, склади компанію. Дьорни за свято.

— Яке свято? — перепитав я.

— Он яке, — мовив, киваючи на монітор, чоловік. На моніторі досі йшла біля води засмагла білявка з цитриною в руках.

— За неї, — мовив я, перехиляючи пляшку з горілкою, після чого передав її моєму сусідові.

Вагони хилиталися туди-сюди, заходили-виходили люди, пролітали зупинка за зупинкою. А ми все дивилися на монітор під стелею, на якому в синє безмежжя йшла засмагла жіноча постать…

В алкоголі є одна прекрасна річ. Він примушує людей робити те, чого вони ніколи не робили. Саме так сталося зі мною. Я так і не доїхав додому, вийшовши нагору на пересадочній станції. Дощ перейшов, з-за хмар визирало призахідне сонце, і в його промінні все місто було залите дивовижним світлом. І раптом на очі мені потрапила вітрина якоїсь турфірми із зображенням морського пейзажу, схожого на той, що я бачив на моніторі у метро. Я вже майже пройшов повз, проте щось змусило мене зупинитися, і, дивуючись собі самому, я взявся за ручку дверей. Але двері були зачинені.

— Вибач, друже, ми вже не працюємо — почув збоку від себе голос. Його власником був худорлявий парубійко з дредами.

— Мені дуже треба, — відповів я.

— Кудись зібрався терміново їхати?

— Так.

— І куди, коли не секрет?

— Туди, — мовив, показуючи на зображення з синім морем та засмаглою жінкою.

— Ясно, — якось сумно кивнув головою парубійко. — Все та ж попсня.

— А що не попсня?

Хлопець якусь мить мовчав, ніби роздумуючи чи продовжувати, потім помахав перед своїм обличчям рукою з відстовбурченим великим пальцем і мізинцем.

Я заперечно захитав головою.

— Дякую, я майже ніколи не…

— Ну як знаєш, — махнув рукою мій знайомий і зібрався йти. Я роззирнувся — навколо не було практично нікого.

— Але іноді я роблю винятки, — додав я у спину моєму недавньому доброзичливцю. Той зупинився, проте не повернувся. — …і я думаю, що зараз саме той випадок, — закінчив я. Здається я сказав все напрочуд чітко, і, очевидно, мій співрозмовник вирішив так само.

За десять хвилин ми стояли на горі біля бордюра одного з оглядових майданчиків над містом, видихаючи рештки зілля, і дивилися на нереально красивий захід сонця. У мене було таке відчуття, ніби починається нове, справжнє життя, яке у жодне порівняння не йде з тим, що було досі. Все набуло якогось новітнього значення. Навіть сонце сідало не як завжди. Здавалося, над містом відкрилася незнайома далина у кращий і безмежний світ.

— Дивно, — мовив мій співрозмовник. — У минулому році ми були в Гімалаях, в Непалі, і бачили там саме таке світло, саме такий захід сонця.

— Щодня? — перепитав я його.

— Щодня.

Світло перед нами заливало все, і мені раптом стало дуже прикро, що ніколи до того я не бачив цього світла, не розумів, що таке буває у світі. Тим більше щодня.

А вранці ми бачили все в сріблястому серпанку, гори буквально пливли в тумані, — продовжував мій співрозмовник.

— Гори, що потопають в тумані… — замріяно вимовив я.

— Саме так, гори, що потопають у тумані, — повторив за мною співрозмовник.

— Коли наступного разу ви їдете туди? — спитав я.

— Через місяць. Через місяць ми будемо там. Плануємо дістатися Ладакха. Хочеш з нами?

— Зайве питання. Просто зайве питання. Я зобов’язаний з вами поїхати… І мої друзі теж поїдуть з вами, однозначно поїдуть.

— Ми хочемо побувати в Ламаюру. Це монастир на Тибеті. Ти знаєш, можливо саме в Ламаюру зберігаються ще якісь записи з Шамбали, записи предковічної мудрості. А ще Ламаюру розташований посеред висохлого озера, ніби острів…

Коли я дістався додому, під пахвою у мене була літрова пляшка придбаного віскі. Сем і Віка саме вечеряли і тому здивовано спостерігали картину моєї з’яви.

— Люди, ви щось чули про Ламаюру? — спитав, заходячи до кухні.

— Не чули, але сподіваюсь, ти нам зараз розкажеш, — відповіла Віка.

— Там класно, — мовив, ставлячи пляшку на стіл. — Я домовився з одним прикольним чуваком, за місяць ми туди всі їдемо.

— Де це взагалі? — перепитав Сем.

— Це Тибет. Там гори потопають в тумані…

— Люблю гори, — докинула Віка.

— Так, там справжні гори, — не вгавав я. — Гори, де ми станемо по-справжньому вільними…

— Від чого? — перепитав Сем.