Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— Ти його вбив? — чомусь спитав я.

— Ні, звичайно. Дихає. А ти його реально жалів, — мовив Сем, допомагаючи мені звестися. — Так не б’ють.

— Дякую, що повернувся, — спробував я усміхнутися, витираючи кров з губи.

— Ти просто не лишив мені вибору.

— Він не лишив нам вибору, — мовив я, киваючи в бік входу до будівлі.

— Ти й далі хочеш це зробити? — глянув на мене Сем.

— А що — є варіанти? Тим більше їх там вже двоє. Лише двоє…

Сем поліз в кишеню і витяг звідти хустину, яку простягнув мені:

— На, втрись. І пошукай, чим це тіло зв’язати.

— А ти?

— А я зараз дістану з машини дещо і спущусь донизу. Може щось і вийде.

— Я піду з тобою.

— Для чого ти мені там потрібен? Ти он з одним стільки мудохався…

— Я з тобою, Семе!

Семен змучено зітхнув.

— Добре. Ти підеш зі мною. Але перед цим знайди у машині щось, чим можна зв’язати його, — Сем кивнув у бік лежачого.

— Гаразд.

Я кинувся до машини, наче в лихоманці відкрив багажник, заглянув до середини, але не побачив жодної мотузки чи чогось підходящого, чим можна було скрутити руки. Лише повторний огляд дозволив знайти на дні багажника якесь мотуззя. Коли я повернувся, то побачив що Дімич, який до того нерухомо лежав на землі, став рачки і, здається, намагався звестися на ноги, а Сем кудись щез — його ніде не було.

— Ану лежи! — закричав я не своїм голосом Дімичу, і наступної миті гепнув йому на спину всією вагою, фактично вдавивши його в землю. Так-сяк стягнувши йому руки за спиною, я узявся за ноги, і за кілька хвилин покінчивши із цим заняттям, зміг роззирнутися, шукаючи, куди ж подівся Сем. Проте не побачив його. Якийсь час я сидів на зв’язаному, намагаючись зрозуміти, що мені робити далі. Аж тут двері з будівлі з гуркотом відчинилися, і в отворі з’явився пошарпаний, з дико вибалушеними очима Сем.

— Швидше, до машини! — закричав він мені і сам чимдуж рвонув до неї. У цей момент з будівлі вискочив Грінченко, який відразу ж рвонув за Семом. Якийсь момент я мовчки спостерігав за ними, а потім, кинувши прощальний погляд на Дімича, підхопився і теж побіг до машини. Я буквально хлюпнувся поруч із Семом, і не встиг навіть закрити дверцята, як вона рвонула з місця. Сем заклав крутий віраж, машину занесло, проте, не скидаючи швидкості, ми щодуху мчали далі. Я глянув у дзеркало заднього огляду і побачив, як на вулицю крізь відчинені ворота вискочили дві чоловічі фігури, причім одна з них щось тримала у руці. Проте вже наступної миті дзеркала не було — Сем з брязкотом зчесав його об якийсь стовп. Я інстинктивно відкинувся на сидінні, оскільки мені здалося, що цей стовп летів просто на мене.

— Обережніше!!! — крикнув я Семові, проте він лиш відмахнувся, аби я його не відволікав.

І я зрозумів, що зараз так реально буде краще. Я перевів погляд на Грінченка, який сидів на задньому сидінні — він повернув голову і дивився назад, наче очікуючи погоні.

— Женуться? — спитав я.

— Поки не видно. Але все може бути.

Вочевидь Сем теж не виключав такого розвитку подій, тому що не зменшував швидкості, час від часу закладаючи нові віражі. Замість повернутись у місто, Сем вирішив навпаки — їхати в протилежний бік, вважаючи, що нові знайомі намагатимуться перехопити нас саме на під’їзді до Києва. Сем звернув з траси на манівці, і вже за хвилин десять ми побачили попереду невелику річечку, що текла обіч дороги. Отут Сем і зупинив машину.

— Умитися хочу, — відповів на моє німе запитання Сем і додав. — На мені досі кров.

Лише зараз я помітив, що його кулаки були геть збиті, ніби він лупашив ними по бетонній стіні.

— Може давай вже вдома? — запропонував йому. — Ще підхопиш якусь заразу.

Сем нічого не відповів, без слів виліз з машини і посунув до річки. Я теж вибрався назовні і слідом за Семом підійшов впритул до води. Чиста, вочевидь, холодна вода потужним струменем колихала пасма зелених водоростей. Сем присів і занурив у воду обидві руки.

— Внизу — важко було? — спитав його.

Він хитнув головою, вочевидь йому було неприємно згадувати:

— По-різному. Хоча пощастило. Вони не чекали, що хтось повернеться…

Я поклав Семові руку на плече:

— Семене, не знаю як Грінченко, а я дуже вдячний тобі…

— Пусте, — ще раз хитнув головою Сем.

Він випростався і, голосно вдихнувши повітря, одним широким рухом зняв із себе сорочку, наче здираючи щось набридливе та зайве, черевики, штани, після чого з розмаху шубовснув у воду. Довго не виринав і з’явившись на поверхні з голосним «у-у-ух», пірнув знову.