Андрій Гарасим - Борги нашого життя

Наш співрозмовник звів брови, ніби від здивування, але цього виявилося досить, аби Сем витягнув телефона.

— Засунь назад, — тихо мовив сухорлявий. Сем застиг з мобілою в руці. Цієї миті я побачив, як напружилися і загострилися всі риси його обличчя.

— Тут не бере, — недбало махнув рукою сухорлявий. — Піднімися наверх. Ей, Дімка, — він зробив знак одному зі своїх підлеглих. — Допоможи хлопцям вибратися, а то вони тут ще заблукають.

Здається Сем тихо видихнув, після чого кивнув мені головою:

— Пішли, подзвонимо…

Я повернувся, аби йти.

— Бувайте хлопці, — озвався Грінченко з-за моєї спини.

— Ми повернемося, — мовив я до нього.

Грінченко якось по-особливому, ніяково, посміхнувся до мене, ніби прощаючись. У цей момент до нього ззаду підійшли сухорлявий і один із «юристів», здається, хтось із них поклав йому руки на плечі.

— Давай, давай, йдемо, — почув я десь згори голос Сема.

Я почалапав за ним і за «Дімичем» темними сходами. Вочевидь єдиним виходом зараз було передзвонити Загоруйкові і попросити втрутитися в ситуацію. І це треба було зробити негайно — вже на виході, здається, почув приглушені крики знизу.

Проте, коли прожогом вискочив наверх, побачив Сема, який замість того, аби вже набирати Загоруйка, спокійно собі курив коло машини. Буркнувши щось дратівливо з приводу бездіяльності Сема, я витягнув телефон і сам почав набирати Василя Петровича. Проте він не відповідав на мої дзвінки. Я подзвонив раз і вдруге, проте Загоруйко вперто не знімав слухавку.

— Не бере трубу? — підійшов і перепитав мене, як ні в чому не бувало, Дімич. Я глянув на нього — самовпевнений здоровило, за своїми габаритами не менший за Сема, схожий на здорового вовкодава і, здається, такий же самовпевнений.

— Очевидно десь вискочив. За пару хвилин знову йому дзвонитиму, — відповів я.

— Ну та всяке буває, — зобразив співчуття на обличчі Дімич. — Але давайте ви йому вже за ворітьми подзвоните. Просто мені ще треба туди повернутися, — він кивнув у бік будинку, з якого ми щойно вийшли.

І не чекаючи моєї відповіді, Дімич повільно попростував відчиняти ворота. Я з розпачем глянув на Сема. Той кинув цигарку і повільно затушив її черевиком.

— Загоруйко про все знає, — тихо і якось буденно сказав Сем, дивлячись кудись у бік. — Він у курсі всього.

— Чому ти так думаєш?!

— Невже б вони робили це з власної ініціативи? Не сміши. Від самого початку план був саме такий. Тому труби він не візьме.

— Так, а що ж… що робити?

— Поїхати звідси. Просто зараз сісти в машину і поїхати.

— Семе, я так не зможу .

Сем повернувся до мене і уважно, ніби вивчаючи, глянув мені у вічі:

— Не можеш? — якось по-особливому спокійно і тихо спитав він. — А що у тебе перед цим хлопцем — якісь зобов’язання?

— Я привіз його сюди. І лишити його напризволяще я не можу.

Сем ще раз уважно глянув на мене, на цей раз мені здалося, що з жалем, після чого спитав:

— А завалити тих трьох відморозків — ти зможеш?

— Не знаю… Чесно не знаю. Але хіба у нас є вибір?

— У нас? Я мав на увазі лише тебе. До чого тут я?

— До чого? Та власне ні до чого… Гадаю, зараз кожен сам має вирішувати…

— От і добре, — обірвав мене Сем. — Вибач, друже, але я пас. Я вшиваюся звідси. І тобі раджу зробити те саме.

— Я вже здається тобі сказав…

Сем ще раз стенув плечима, після чого повернувся і, не зронивши жодного слова, пішов до машини.

— А ви що — не їдете? — переді мною знову вигулькнула фігура Дімича.

— Я… дещо забув там унизу.

Дімич недовірливо глянув на мене і гмукнув:

— Ну так і буде. Потім через вашого шефа передамо.

— Та для чого так складно. Я швиденько спущусь і заберу…

На цих словах я зробив крок до будівлі, проте Дімич рішуче перегородив мені дорогу.

— Зараз ти туди не підеш, — мовив він твердо, перейшовши на «ти». І додав вже абсолютно не намагаючись приховати нотки роздратування у голосі. — Тобі ясно?

— Відступи, — тихо промовив я, роблячи ще один крок вперед, і фактично впираючись у мого співрозмовника.

І тут він різко штовхнув мене обома руками в груди. Відлітаючи, я встиг схопити його за одяг, і, вже падаючи, смикнути на себе. Ми покотилися по землі, намагаючись вцілити одне одному в обличчя чи схопити за горло. Я тихо шипів, він так само стиха матюкався, здається у мене вже була роз’юшена губа, в нього також капотіло червоне, проте ми ніяк не могли здолати одне одного. В якийсь момент я відчув, що мені просто не вистачить дихалки. І в цей час чиясь нога з усієї сили вмазала мого спаринг-партнера в бік, потім ще раз, і нарешті з безпомильною жорстокістю удар черевиком вцілив в обличчя мого супротивника. Дімич якось по-дитячому схлипнув і одразу ж обм’як. Я ошелешено підняв голову і побачив постать Сема, яка нависла просто над нами.