Андрій Гарасим - Борги нашого життя

Проблема лиш у тому, що нема перед ким тримати відповідь…

Віка засміялася:

— Коли ти розповідав, що в дитинстві хотів бути ментом, аби ловити поганих дядь, я думала, що ти жартуєш. Але тепер бачу, що ні…

Сем похмуро глянув на неї, але промовчав.

Наступного ранку я прокинувся від того, що мій мобільник розривався. Майже на автоматі спросоння взяв трубу і почув голос Загоруйка:

— Андрію? Нарешті я до вас додзвонився.

— Доброго ранку, Василю Петровичу.

— Я так розумію, що ви прийняли рішення від нас піти?

— Ну, враховуючи, що я був на іспитовому терміні, і сам для себе ще не до кінця вирішив чи треба мені…

— Я розумію. Але те, як ви разом з Семеном вчинили щодо наших співробітників, чесно кажучи, не вкладається ні в які рамки.

— Ну вибачте, Василю Петровичу, я не зобов’язувався людей на страту возити.

— Про що ви кажете, Андрію? Це мала бути чисто профілактична розмова. Поки ви не вирішили там подонкіхотствувати…

— Коли відверто, у нас із Семеном склалося дещо інакше враження…

— Ви глибоко помилялися. Проте не буду вас у чомусь переконувати. До речі, про Грінченка — ви знаєте, де він зараз?

— Не маю ані найменшої уяви, — відповів чесно.

— Ясно. Ну то будемо вважати, що ви з Семеном написали заяви на звільнення. Зарплатню вам скинуть на картку — ви ж у нас майже місяць пропрацювали. І Семенові теж, хай не турбується.

— А інцидент з вашими співробітниками?..

— Вважатимемо, що його не було. Всі розійшлися полюбовно.

— Е-е-е… Василю Петровичу, я можу вам довіряти?..

— Слухайте, я не маю часу у чомусь вас переконувати. Якщо маєте якісь побоювання — це ваша особиста справа. Вам вирішувати. Вибачте, трохи зайнятий. До побачення.

— До побачення.

Ясна річ, я переповів суть розмови з Загоруйком Семові. Слова Василя Петровича його теж особливо не переконали.

Наступного дня, як і обіцяв Василь Петрович, вранці мені прийшло смс-повідомлення, що на картку надійшла моя перша і остання зарплата на цій роботі. Я трохи обносився останнім часом, тому на отримані гроші поїхав прикупити якогось одягу. Проте з шопінгом не склалося, чомусь не було настрою. Повештався містом, зайшов до кав’ярні. Замовив коньяк і каву та надовго засів зі своїми роздумами. Чомусь система вирішила нас відпустити, хоча ще за день до цього я готовий був з ким завгодно закластися, що нам будуть мститися. Принаймні так, як мені здавалося, мала функціонувати система. Але все вийшло інакше — ми були їй нецікаві, непотрібні. Нас вирішили просто викинути, запропонувавши жебрацького хабара у вигляді зарплати за недопрацьований місяць. Тепер я знову був вільний і безробітний.

Я замовив і випив одну порцію коньяку, потім ще одну… Розплатився і попрощався з барменом. І нетвердою ходою вийшов надвір. Оскільки накрапав мерзенний дощ, я вирішив не зловживати прогулянкою і спустився в метро. Де мене і накрило.

Хлопці в темних куртках і темних в’язаних шапочках. З ядучим запахом перегару, з кількаденною неголеністю на обличчі, завжди прибиті роботою. Заробітчани. Безликі у своїй злиденності, злиденні у своїй безликості. Всі на одне обличчя — хоч з Кам’янця, хоч з Авдїївки. Звичайно, у столичному метро їздить повно веселого та безжурного люду. Але навпроти мене сиділи саме такі хлопці. Потім зайшли ще такі самі і обсіли мене з обох боків. Таким чином я опинився в оточенні темних в’язаних шапочок. А в цей час, ніби для контрасту, на екрані монітора під стелею вагона показували тепле море, де засмагла білявка йшла край води з цитриною в руках. Всі голови в темних шапочках уважно спостерігали за тим, що відбувалося на екрані. Лише зліва від мене чоловік відсторонено пропікав поглядом підлогу. Можливо, він відчув, що я дивлюся на нього, тому запитально глянув на мене.

— Класна шапка, — вирішив я розрядити ситуацію, вказавши на його такий самий, як і в інших, головний убір.

— Так, — кивнув він головою. — Це з Італії. З барахолки. Знаєте, скільки я перерив мотлоху, аби знайти шапку такого кольору?

— А що, там проблема з кольорами?

— Дуже багато яскравих кольорів, а ось такого — тут він знову показав на свою темно-брудну шапку, — нема.

— Ясно, — промовив я, відкидаючись на сидіння. Бажання розмовляти відпало. Правда лише у мене, а не в мого сусіда.

— Не повіриш, — раптом промовив мій сусід з новими нотками у голосі, нахиляючись ближче до мене. — Вперше за два роки повертаюся із заробітків додому. Жінку, дітей — два роки не бачив. А тепер зрозумів, що далі так не можу…