Зигмунт Милошевский - Безцінний

Колекція

Байдуже подивився на перебинтовану руку, тепер трипалу, і подумав, що, можливо, вже час піти на пенсію. Випущена Анатолем Ґмітруком куля влучила точнісінько між суглобами вказівного пальця (що лежав на спусковому гачку) і середнього (що обіймав руків’я пістолета) у тому місці, де пальці сполучаються з п’ястком. Вдарила у вразливе поєднання кістки, хрящів і зв’язок зі швидкістю майже тисяча кілометрів за годину, не так ранячи, як руйнуючи цю частину тіла й фактично відриваючи два пальці. Був свідком багатьох смертей, сам не раз був поранений, але, побачивши понівечену власну праву руку, тобто друге після мозку знаряддя праці, Гермод відчув, як млість підступає до горла.

Пальців, звісно, врятувати не вдалося.

Сивуватий чоловік у простому костюмі, що сидів по той бік столу, був одним із тих, хто знав Гермода раніше. У часи, коли він мав інше обличчя, інші очі, іншу професію й інше життя. Його тоді знало багато людей, але лише кільком було відомо, що той чоловік і Гермод — це одна й та сама особа. Сивуватий чоловік був одним із них. Більше того, в давні часи вони були друзями, якщо дружба в цих колах взагалі можлива.

Сивуватий чоловік мав звичайне ім’я і був утіленням американської чиновницької буденності, у Вашингтоні таких, як він, тисячі. Навіть його функція старшого аналітика у Міністерстві оборони була така звичайна, що ні на кого не справляла враження, не міг же він сказати, що впродовж двадцяти років був буфером і зв’язковим між усім тим, що було легальним, і тим, що нелегальне? Що так само, як інші керують корпусами, бригадами й полками, так і він має під собою найманців, кілерів і звичайних бандитів? У найкращому разі назвали б його патологічним брехуном.

— Старієш, Мартіне, — промовив він. — Думав про вихід на пенсію?

— Що тепер?

— Передусім кладемо документи на полицю.

Гермод знав, що це означає. Знав американців, їм вдавалося за півгодини зачистити сліди після кожної операції так, що залишалася лише тоненька папка в сейфі на дні якогось бункера. Зникнуть контакти, комунікаційні канали, телефони, адреси на серверах і рахунки, з яких здійснювалися перекази. Роки діяльності в умовах демократії, коли будь-який журналюга чи конгресмен міг копирсатися в їхніх починаннях, навчили американців того, що він називав «бюрократичним напалмом». Один сигнал — і запускалися механізми, фахівцям вдавалося стерти кожен слід за час, який знадобився б таксі на дорогу від Капітолія до Пентагона.

— Я хотів би це завершити.

— Але ми не хотіли б. Ти спаскудив справу в Європі, спаскудив справу тут. Двічі тебе пошив у дурні якийсь командосина, другого разу ти мало не загинув. Рекомендую відпочинок, відпустку, реабілітацію в якомусь сонячному місці.

— Наполягаю.

— Їдь додому, Мартіне. Де б він у тебе не був. Повір мені, це добра порада.

Гермод зрозумів: американці вирішили, що самі все закінчать і вишлють свою кавалерію. А це не було доброю новиною для шукачів Рафаеля. Хірургічна точність у розумінні американської армії означала качків з кулеметами, що розкидають гранати так само охоче, як малі дівчатка пелюстки троянд на католицькій процесії.

— Твоя правда, — збрехав він. — Відпустка й заслужена пенсія. Тут безпечно?

Сивуватий чоловік кивнув головою на знак того, що в приміщенні, у якому вони перебувають, немає підслуховувальної апаратури.

— Як старому знайомому. Ти знаєш наше CV. Політика, велика промисловість, Близький Схід. Усе зрозуміло. А це? Любителі з провінції, захоплені якимось старим мотлохом, вартим, по суті, дрібних грошей. Що це?

Сивуватий чоловік зітхнув.

— Ти знаєш, що я не можу нічого сказати, Мартіне. Але, як старому знайомому, скажу, що трапляється старий мотлох, іноді справді старий, поява якого була б для національної безпеки більшою загрозою, ніж атомні бомби в інтернет-магазинах. Розумієш?

Гермод кивнув головою. Звісно, розумів. Зброя — це трупи, кілька трупів більше не робить великої різниці. Адже добра пропаганда з одного трупа може зробити привід для війни, а з тисячі — нещасний випадок, який нічого не значить.

Проте знання, знання — це влада.

Вона не любила села, але була закохана в цей дім. Традиційний, солідний, без будь-яких фантазій, великих засклених просторів, напівкруглих веранд чи декоративних балконів на опуклих колонах. Прекрасний у своїй простоті дім з дитячого малюнка. Кам’яний підмурівок, моноліт з червоної цегли з елементами з темного дерева, пофарбовані у зелене дерев’яні частини дверей і вікон. Усе це було прикрите похилим дахом з трохи замшілою черепицею, з якого виступали еркерні вікна кімнат на другому поверсі й два димарі: один від печі у вітальні, другий від каміна з просторого кабінету, священного місця Кароля Бознанського. Єдиним архітектурним відхиленням була велика тераса, на яку можна було вийти зі спальні на другому поверсі.