Зигмунт Милошевский - Безцінний

Ґмітрук міцно притиснув її до землі й не дозволив поворухнутися, поки повітря не наповнилося звуком сирен. Уважно спостерігав, чи раптом хтось не підніметься із землі або не вигулькне з-за дерева. Але ні, хто б не хотів їх схопити, поява поліції мала принаймні частково зірвати їхні плани.

— Зараз, — сказав і побіг укосом вниз, де на нього чекала машина.

— Анатолю! — крикнула.

Майор різко обернувся.

— У них може бути зброя!

— У них точно є зброя. Вони її не застосують, якщо тебе не знайдуть. Біжи!

І зник за деревами.

Їй хотілося кинутися на землю й розридатися або повернутися додому і сховатися під ліжко чи між коробками. Від істерики її врятувала одна думка: виконати план. З цією думкою побігла так, як запланував Анатоль — по діагоналі укосом вниз, у бік автостради.

Мала дотримуватися плану. Побігла поміж деревами, вздовж доглянутого газону сусідньої резиденції. Потім мала пробігти повз наступну оселю, повз сад з великим дерев’яним дитячим майданчиком. Коли перескакувала дитячу гірку, увімкнулася галогенна лампа, що реагує на рух, а всередині будинку загавкав пес. Злякалась і впала, боляче вдарившись об бортик кольорової пісочниці, але одразу ж підвелася й побігла далі.

Добігла до Бульвару — широкої паркової вулиці й головної осі люксусового поселення. Мала перетнути його якнайшвидше, але натомість присіла під деревом, уважно роззираючись. Це було помилкою. План передбачав утечу і максимально швидкий біг, вона ж плану не дотрималася. Коли біля її плеча щось стукнуло в дерево, першої митті не зрозуміла, що це таке. А коли почула, як біля її вуха наче задзижчала оса, — зрозуміла.

І помчала вперед. Вискочила на Бульвар, одразу перед капотом машини, за кермом якої впізнала Ґмітрука. Він подавав їй знаки, щоб бігла далі. Тож рушила вперед через густо зарослий деревами парк. Від машини її відокремлювало два домоволодіння.

Ззаду почула брязкіт скла, що падало на асфальт, і звуки пострілів. Зіщулилася. Ніколи не підозрювала, що постріли з пістолета настільки гучні.

Гермод заховався за деревом, коли Анатоль почав стріляти з машини, не гаючи часу на опускання шибки. Не боявся, що він влучить, поляк палив наосліп, йому мало неймовірно пощастити, щоб влучити в невидиму між деревами постать. Він більше переймався тим, що Лоренц утече від нього. Погоня була неможливою, оскільки Каєн, залишений на під’їзді, саме пильно оглядала поліція. Звісно, нічого не знайдуть, звісно, нічого на нього не мають, але його поява там зараз означала б необхідність довгих пояснень, на які він не мав часу.

Це означало, що не може її впустити.

Зігнувшись, вона наддала ходи, перелякана, що наступну кулю не почує, а відчує. «На елегантну дірку це не схоже, — розповідала їй колись приятелька, що жила у Прикарпатті, була дружиною лісника й патрала його здобич. — Коли куля проходить крізь тіло, вона крутиться, розриває, нівечить. Якось Янек влучив оленяті в печінку, то ледве вдалося визбирати дещицю, щоб вистачило на паштет».

Куля проб’є її тіло і пошматує його так, що навіть на паштет не стане.

Спіткнулась і впала у рівчак. Була в такому стані, що замість того, щоб просто підвестися, почала істерично смикатися, заплутуючись у кущах, і лише через деякий час силою вирвалася з них, розриваючи одяг і боляче ранячи шкіру.

Плачучи й хитаючись, вискочила нарешті на Мангеттен-авеню, за два метри від Шевроле Малібу, який чекав на неї. Скрикнула від радості й підбігла до дверей з водійського боку. Згідно з планом вони мали бути відчинені, згідно з планом ключики мали чекати в замку запалювання.

— Панно Зоф’є! — гукнув хтось англійською, коли вже трималася за ручку дверцят.

Повернулася, переконана, що побачить одягненого в чорне найманця і отвір спрямованого в бік її серця дула гвинтівки.

Натомість побачила того гарного чоловіка із зеленими очима, візитку якого за останній тиждень кілька разів тримала в руках і роздумувала, чи піти з ним на каву. Був цікавим, дотепним чоловіком, розмовляти з ним було приємно. Передумала, коли зрозуміла, що зробила б це тільки щоб зачепити Кароля.

— Пане Леонґ? Що ви тут робите? — запитала здивовано.

— Мені дуже прикро, — дивно відповів він і підняв руку з пістолетом догори.

З Домінґо Чавеса усі трохи підсміювалися за його спиною. Так було раніше у війську, так тривало й тепер у ПВК «Raven», до якої він втрапив, щоб забезпечити своїй родині пристойний побут. Завербували його ще в Афганістані. Запитали, чи після повернення він хоче й далі гріти задок у казармах, чекаючи, покй Дядько Сем кине його на поталу якимсь арабам, що бризкають слиною від ненависті, а потім вручить посмертну медаль його дружині, чи все ж таки вважає, що час зробити щось для себе.