Зигмунт Милошевский - Безцінний

Зиґмунт Мілошевський(нар. 1976) — польський письменник і журналіст, чиї романи перекладено тринадцятьма мовами світу. Дебютував у 2005 році трилером «Домофон», у 2006 році вийшла його повість-казка для дітей «Зміїні гори». Славу письменникові приніс цикл детективів-бестселерів про прокурора Теодора Шацького: «Терапія злочину» (2007), «Зерно правди» (2011) та «Гнів» (2014). Романи «Терапія злочину» та «Зерно правди» були удостоєні найвищої польської нагороди за найкращий детектив року — «Премії великого калібру» (2008 і 2012 роки) — і екранізовані.

Трилер «Безцінний» побачив світ у Польщі у 2013 році. Права на екранізацію цього роману оцінено у мільйон доларів.

Марті

Сніг. Сніг і нічого більше. Не чарівні сніжинки, що м’яко кружляють. Не весняний лапатий сніг, що падає важко й волого, танучи на теплих газонах. Найгірший татранський сніг, ці мікроскопічні кришталики льоду, що їх несе поривчастий вітер, які вдаряють звідусіль, забиваються під одежу, наче лезом січуть кожен незахищений шматочок шкіри, зухвало набиваються в ніздрі й рота, не даючи дихнути. Цей сніг не падав, він просто був усюди, займав кожну дещицю простору, позбавляв відчуття реальності, не дозволяв визначити напрямок. Перетворював нічний похід на неприємне борсання в крижаній, наділеній свідомістю оскаженілій матерії, яка будь-що хоче замордувати непроханого гостя просто заради самої втіхи від чийогось страждання.

Чоловікові, що опинився в полоні заметілі, видавалося, що він наполегливо піднімається вгору, що з кожним кроком стає чимраз ближче до краю Західних Татр. Переконував себе, що погода — його спільник, що завдяки їй йому вдасться оминути німецькі патрулі й дістатися словацького боку. Планував з’їхати на сідницях в долину, залишивши позаду заметіль, заховатися під смереками й трохи перепочити, аби перед світанком дістатися людських осель. Сподівався бодай на дрібку везіння, що натрапить на порядного словацького ґураля, а не на зрадника-колаборанта, яких було чимало по обидва схили Татр.

Відчував, що слабне, але обов’язок гнав його вперед. Обов’язок, а ще звірячий страх. Тільки на світанку всі дізнаються, що один хлопець із готельної обслуги зник, пов’яжуть це з нічними подіями й пошлють за ним у погоню на всі сторони світу. Продертися на словацький бік і замести сліди — його єдиний шанс урятувати власну шкуру й виконати завдання.

«Ти наша єдина надія», — почув перед тим, — як вирушити в дорогу. Думав про це, і його накривала така потужна хвиля патріотичного піднесення, що на якусь мить переставав відчувати пронизливий холод у кістках. Перед очима поставали різні картини. Черчилль, що скрушно дивиться на куксу після ампутації відмороженого пальця (на таку пожертву був готовий) і запитує тремтячим голосом, чи це сталося саме тоді. Генерал Кемеровський, що поважно й урочисто чіпляє йому на груди орден Virtuti Militari, а тоді всміхається у вуса і підморгує йому, даючи зрозуміти, що жоден орден не здатен відзначити його внесок у справу батьківщини. Якщо хоч якийсь бог існує, він повинен дозволити йому дістатися словацького лісу. Цієї миті він надто поважна особа для долі світу, щоб йому це не вдалося.

Мандрівник, якому видавалося, що він увесь час піднімається, мав лише двадцять один рік, і цим можна було пояснити його патріотичне піднесення. Звався Романом Клосовичем, був родом із Познані, а звістку про початок війни дістав під час альпіністських навчань у Татрах на східних скелях Костельця: її прокричали туристи з дороги. Мав повернутися до Познані, але родичі, переконані в тому, що гірський курорт буде безпечніший, аніж Великопольща, через яку мав промарширувати кожен німецький солдат, телеграмою категорично порадили йому залишитися на місці.