Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Це якийсь абсурд…

Зброї не марнували. Один з бороданів затулив йому рота, другий схопив за литку і викрутив стопу на дев’яносто градусів. Хруснуло.

— Пане лейтенанте, — провадив далі поляк, коли Біґлі припинив пручатися. — Ви інтелігентна, вихована людина. Ви знаєте, що ми мусимо це мати. Не ви, не британці і вже точно не червоні. Мусимо це мати, бо для мого народу це єдиний шанс вибратися з чорної дірки історії, до якої силкуєтеся нас запхати.

— Але…

— Кожне «але» коштуватиме вам суглоба. Де воно?

Зрозумів, що його становище безнадійне. Цей шалений поляк ніколи не повірить, що він приїхав сюди, щоб запитати його про те саме. Катуватиме, доки не вб’є. Перелічив у пам’яті суглоби, від того гомілковостопного, що залишився, до плечових; здригнувся, згадавши про лікті, і подумав, що, можливо, треба щось зробити, аби його чимшвидше пристрелили.

Раптом брязнули розбиті пострілами шибки, всередину вдерся ще холодний о тій порі гірський вітер і двійко виділених на допомогу Біґлі у справах УСС спецагентів.

За мить бородаті охоронці лежали мертві на підлозі, окулярник стояв навколішки з притиснутим до скроні «Велродом» [4] Welrod — безшумний магазинний пістолет з ручною перезарядкою, розроблений у 1942 році для озброєння спецслужб у Великій Британії. , а Біґлі намагався підвестися й не виблювати від болю. Це тривало якусь мить.

— Пане…

— Лоренц.

— Пане Лоренц, мушу запитати, де воно, але це не має сенсу, адже так?

Поляк лише глянув на нього. Навіть не з ненавистю. Зі спокійним смиренням людини, яка протягом останніх кількох років стільки разів уникала смерті, що коли кирпата врешті до неї дісталася, то не справила жодного враження.

Тимоті Біґлі пошкутильгав у бік сходів, які вели до виходу з готелю.

— Зв’яжіть його, щоб нікому не повідомив, — наказав.

Не зміг засудити на смерть людину з витатуйованим номером на передпліччі. Навіть коли цього вимагали державні інтереси.

Анатоль Ґмітрук висів за кількадесят метрів над землею, притулившись обличчям до теплої скелі й намагаючись утримати рівновагу на сантиметровому гранітному виступі. Одну руку всунув до розколини, а другою намагався зачепити в цій розколині металевий гак для страхування. Коли пересвідчився, що ця штукенція надійно закріплена, припнув до гака линву ядучого помаранчевого кольору, що з’єднувала його з партнером, який був на вісім метрів нижче. Зітхнув з полегшенням. Якщо тепер нога зісковзне, його втримає вбитий у скелю гак, а не голова партнера.

— Вільно! — крикнув і поліз угору.

Лазив по скелях понад двадцять років, радше заради розваги, а не задля великих досягнень. Під час цього походу з прикрістю зауважив, що прокидається щодня в таборі з надією на негоду. Світло означало, що мав вставати вдосвіта і тягти наплічника на скелю, а ще — виснажливе фізичне напруження та страх. Соромився в цьому зізнатися, але з кожним наступним сезоном боявся щораз сильніше; як і кожен сорокарічний чоловік, життя й здоров’я цінував більше, ніж пересічний юнак. Бути припнутим до нейлонового шнурка, прив’язаного до шматка металу, вбитого в брилу замшілого каменю, коли маєш над собою кількадесят метрів повітря — що ж, напевно, є ситуації, які краще ілюструють турботу про життя та здоров’я.

Трьома метрами вище вбив у розколину черговий гак і рушив далі. Ця ділянка скелі видавалася легшою, швидко подолав чергові кілька метрів прямовисної стіни й дістався до монолітної скелі, гладенької, як травертинова підлога в резиденції новобагатька.

Олаф щось крикнув знизу.

— Що?!

— Не па-а-адай!

Чудова порада, так ніби він тільки й мріяв про польоти, удари лобом об скелю і перевірку міцності спорядження. Відхилився на витягнутих руках, щоб крикнути напарникові щось дошкульне. Подивився вниз, і йому дуже не сподобалося те, що побачив. Два гаки, які він раніше так дбайливо забивав, вискочили зі скелі, з’їхали по линві до Олафа і гойдалися біля його рук, наче якісь індіанські оздоби. Линва висіла вільно, теліпаючись на вітрі.

Подумки вилаявся так брутально, як тільки вмів. Уголос ніколи не розпускав язика під час підйому, луна розносила звуки далеко, а гірський savoir-vivre [5] Етикет, норми гарної поведінки (фр). був єдиним, якого дотримувався.

Ситуація була так собі. Між ним і Олафом було п’ятнадцять метрів линви. Це означало, що якщо линва відпаде, він летітиме вільно ці п’ятнадцять метрів. Якщо не пощастить, впаде товаришеві на голову, і обоє загинуть. Якщо поталанить, промине його й пролетить ще п’ятнадцять метрів, долаючи висоту десятиповерхового будинку, аж поки линва його затримає. Або ні.