Зигмунт Милошевский - Безцінний

Ніколи не любив гір, однак доля весь час пов’язувала його життя з цими дурними купами каміння. Це в горах він познайомився з майбутньою дружиною Ізабеллою (справді через два «л», так було написано в її паспорті). Це з гір походив студент Мацей, що викрав у нього Беллу як справжній ґураль. Ця новина радше добра, бо схоже на те, що тепер він жлуктить до нестями алкоголь і регулярно дубасить дурнувату бабу. Це в гори привела його кар’єра професора геології, спеціаліста з досліджень карсту і пов’язаних із ним явищ. У горах два тижні тому на нього напав якийсь підгалянський опришко, поцупив портфеля і наостанок так його копнув, що йому наклали гіпс на праву ногу. І в горах нещодавно познайомився з жінкою. Першою з часів Ізабелли. Неочікуване знайомство переросло у щодень інтенсивніший флірт в інтернеті й привело його на оглядову терасу цієї немилосердно заюрмленої гори з пивом по дванадцять злотих і туалетом по два злотих. Радше помре від спраги і в штани напудить, аніж дасть їм сатисфакцію.

Часом навіть думав, що доведеться сконати в цих розрекламованих горах. Тоді, у 2008 році, думав про самогубство і після довгих роздумів вирішив удатися до гіпотермії. Забрести взимку десь високо, роздягнутися, спершу трохи поцокотіти зубами, а потім спокійно заснути. Приємна, безболісна смерть.

Глянув на годинника. Від часу зустрічі, на який домовлялися, минуло дві години. Віяло чимдалі дужче й холодніше, сіра хмара швидко сунула до Каспрового, накриваючи собою чергові пасма гір. До того ж йому кортіло до вітру. Час врешті усвідомити, що його надурили, й вертатися.

Купив квиток і підійшов до канатної дороги. Схоже, решта туристів не переймалася змінами погоди, бо, крім кондуктора, вагончик був геть порожній. Януш Гауптманн із полегшенням сів на вузеньку лавку й випростав хвору ногу. Намагався не дивитись у бік прірви.

На станції пересадки на Мисленіцьких Турнях шістдесят туристів терпляче очікували, поки автоматичні дверцята впустять їх до вагончика. Серед них переважали новачки, тож ціла група мовчки дивилася в бік Каспрового Верху на троси, що стрімко піднімалися вгору. Може, це не йшло в порівняння з реактивним пасажирським літаком, однак ідея довірити життя чомусь, що мало вигляд розвішеної між скелями волосіні, викликала в більшості певний дискомфорт.

Йоанна Банашек цього дискомфорту не відчувала, їй було байдуже. Після п’яти років самостійного виховання двох синів нарешті познайомилася з чоловіком, настільки чудовим, що вирішила представити його дітям у спільній поїздці в гори.

Це була помилка. Почалося з істерик, закінчилося відвертою агресією. Кожен жест був категоричним, кожне слово мало вагу апокаліптичного одкровення. Щоденні справи й звичайні розмови перетворилися на жахіття.

Дверцята розчахнулися, впускаючи їх досередини. І добре, бо почала мерзнути, зірвався холодний вітер, все-таки гори — це гори. Поривчасто ступила вперед, і кінець довгої парасольки застряг у решітці перону, люди обминали її, лаючись і невдоволено пирхаючи.

Антоній допоміг їй витягнути парасольку й делікатно підштовхнув досередини, двері за ними зачинилися. Старший син різко вирвав у нього з рук парасольку, кривлячись так, ніби забирав її у прокаженого жебрака. Потім із посмішкою віддав мамі забрану річ.

Подивилася на скелясту вершину й подумала, що там, на горі, щось має статися. Або хтось когось зіпхне у прірву, або домовляться, у кожному разі не уявляла собі, щоб зворотна подорож могла відбутися в такій самій атмосфері.

Довкола панував святковий настрій, і чоловік, досі відомий як Джаспер Леонґ, насилу переборов бажання випити кухоль пива. Цмулив уже другу колу в найвіддаленішому кутку бару «Юрта», що поблизу нижньої станції канатної дороги в Кузницях, і скидався на одного з тих містян, що не можуть відклеїтися від своєї мобілки.

Насправді ж Гермод по колу перемикав картинки з російських камер, не бажаючи проґавити належний момент. Його непокоїла погода. Хмара означала, по-перше, туман і відсутність видимості, а по-друге, дощ, який міг викликати збій у зв’язку з камерами і детонаторами.

Треба квапитися.

Мовчки спостерігав на екрані, як кульгавий чоловік, пересуваючись маленькими крочками, так ніби йому дуже кортіло до вбиральні, самотнім пасажиром заходить у вагончик на гірській станції.

Потім хвилину дивився на гарну й доглянуту, але дещо скуту жінку років тридцяти, яка боролася зі своєю міською парасолькою і останньої миті сіла у вагончик на Мисленіцьких Турнях, насилу втиснувшись у юрбу туристів.