Зигмунт Милошевский - Безцінний

Здолав половину шляху з Долини на Каспровий, уже виразно бачив людей, що стояли на оглядовому майданчику, коли задзвонив телефон. Енергійно набрав у груди повітря, щоб не відхекуватися під час розмови, й озвався.

— Не зможеш зайти через головний вхід. Усе погано.

— Наскільки погано?

— Встановив з нами контакт і наказав зупинити обидва вагончики на гірському відтинку. Пригрозив катастрофою, якщо не виконаємо його вимоги чи вдамося до якоїсь дурниці на кшталт відправлення гвинтокрила, війська чи спроби евакуації пасажирів.

— Скільки?

— Двоє їдуть донизу, шістдесят один угору. Багато дітей. Ґмітрук навіть не питав, які вимоги висунув терорист.

По-перше, це для нього не мало значення, по-друге, і так не дізнався б. Гроші, можливо, якісь політичні справи. Від часу вступу до НАТО Польща, багата на лісові пущі, надавала союзникам усілякі послуги. Справа з літаками ФБР — то була дрібниця порівняно зі справами, про які знав навіть він, а він знав небагато. Такою була ціна вступу до союзу, про яку громадська думка ніколи не довідається. Так само як і про те, скільки разів уже велися перемовини з терористами. Офіційно жодна держава з терористами у переговори не вступає, насправді ж багато зібраних із платників податків мільйонів витрачають на залагодження таємних справ. Таємні переговори, таємні виплати, іноді таємні ліквідації. Спокійний сон громадян ніколи не буває безкоштовним. Здогадувався, що в цьому випадку держава піде на будь-які поступки, аби тільки в усіх телепрограмах світу не показували наповнених дитячими трупами вагончиків гірської канатної дороги.

— Який шанс, що блефує?

— Нульовий. Ми саме піднімаємо на Калятівки телескоп, через який ретельно обстежимо внутрішнє приміщення перону на Каспровому і підпори, тоді знатимемо більше. Що думаєш?

Ґмітрук замислився на хвилину, намагаючись міркувати, як терорист.

— Підпори навряд. Надто міцні. І поруч проходить туристична стежка, забагато свідків. Троси. Найслабша ланка.

— Де?

— На вершині, в місці кріплень. Пересадкова станція знаходиться в лісі, її важко контролювати і туди непомітно можна відправити цілий взвод саперів.

— Є ідеї?

— Одна. Спробую через тильний вхід.

— Інформуватимемо тебе по ходу.

I сигнал. Жодного побажання удачі, вдячності, жодного «ми з тобою». За це найбільше цінував армію. І навіть лишився б іще на якийсь час, але обітниця є обітниця. Двадцять років — і пенсія. Бачив на власні очі, на які руїни перетворювалися ті, для кого служба ставала залежністю.

— І мови бути не може, — кондуктор проказав ці слова дуже повільно і дуже виразно.

— Але я не витримаю, — у тому ж тоні відповів Гауптманн.

— Шановний, не поводьтесь як дитина. Треба було відлити на горі.

Гауптманн гордо випростався, аж болісно шпигнуло йому в хворій нозі.

— За два злотих? Не знаю, як ви, але я ніколи не відливаю за два злотих.

Кондуктор нахилився в його бік. Дужий чолов’яга, з таких, кому не треба тренуватися, ходити до спортзалу, хто цілими днями може сидіти на дивані й жлуктити пиво, а як буде потреба, то підкову зав’яже у вузол.

— У штани безкоштовно, — посміхнувся кондуктор. — Бажаю успіху.

Гауптманн мав замалий міхур, аби злякатись.

— Не діждетесь. Віділлю в кутку, та й край.

Відвернувся і пішов у куток порожнього вагончика, підтягнув куртку й розіпнув зіпер. Напружився, чекаючи, що здоровань кинеться в його бік і почне його бити. Але ні, у вагончику панувала сповнена напруження тиша. Не рахуючи чергового шлягера, яким обдарувало їх радіо.

«Ти казав мені, що дратую тебе, що моя невинність для тебе нічого не значить», — завела якась співачка, але здоровань урвав її.

— Гаразд, — зітхнув він. — Уявляю, як воно тобі.

Повернув ключик на приборній панелі й підійшов до дверей. Розсунув їх на кілька сантиметрів.

— Тільки швидко.

Гауптманн рушив до щілини з краєвидом на Гевонт, з якої віяло холодом, притулився до дверей, заплющив очі, щоб не дивитися назовні, й учинив щось, що було найдовшим випусканням сечі, яке коли-небудь із ним траплялося.

«Дивився ти, як легко скочуюсь і падаю в бездонну прірву», — прокоментувала співачка.

Гермод злегка звів брови, коли помітив, що у вагончику відхиляються двері. Не сподівався, що так швидко почнуть вдаватися до якихось штучок. Набрав у телефоні код детонації, заніс палець над кнопкою виклику й чекав. Це змінило б його плани, але, скажімо так, незначним чином.