Зигмунт Милошевский - Безцінний

Януш Гауптманн знизав плечима. Тепер, ставши легшим на три літри фізіологічної рідини, був набагато спокійніший.

— Ну і треба вам воно було, з такою ногою на гору? — запитав кондуктор.

Гауптманн якийсь час мовчав.

— Ви знаєте, загалом ми не знайомі, та дарма, розповім вам…

— Марцін.

— Януш.

Потиснули один одному руки. Кондуктор Марцін відійшов від приборної панелі і сів на лавочці навпроти Гауптманна.

— Я, правду кажучи, не захоплююся горами, це довга історія, не має значення. Працюю, але нижче, в долині.

— Щось пов’язане з туризмом?

— Ні, з геологією. Я розробив такий метод дослідження підземних водних артерій, який стане в нагоді під час картографування ходів печер, одержав замовлення від якихось звихнутих шукачів скарбів, а втім, не набридатиму вам. Важливо, що живу тут уже п’ять років сам, окуляри такі, як ви бачите, апаратура така, як ви бачите, єдина вечірня розвага — це коли телебачення зглянеться й покаже щось пристойне.

Марцін із розумінням похитав головою. Певно, таке життя було і його долею.

— Два тижні тому сиджу на Крупівках у Маленькій…

— О, де б іще!

— Ага. Тож сиджу в Маленькій і сьорбаю юшку, всі столики, звичайно, зайняті, якась жінка запитує, чи можна підсісти. Біля сорока років, чорнява, ну, такого типу… я не знаю… Як ота, на телебаченні, Коленда’. Тільки волосся коротке.

— Така без вогнику.

— І без сорому. З’їли юшку і млинці у складчину, десерт, півтори години сиділи й балакали. Уявлення не мав, що робити далі, але вона й так мусила повертатися до Кракова, дала мені візитку і сказала, що буває в Закопаному регулярно.

— А чим займається?

1Катажина Коленда — відома польська теле- і радіоведуча.

— Торгівлею. Я потім подивився в інтернеті, якась фірма екологічного опалення.

Марцін глянув на Гауптманна, заохочуючи продовжувати.

— Увечері написав їй повідомлення. Потім іще розмовляли в інтернеті, якось усе добре складалося, дуже добре.

Гауптманн замовк і задивився на людей у другому вагончику. Схоже було, що там почалась якась колотнеча. Скоріше за все, скандал.

— Секстинг?

— Прошу?

— Таке паскудство на відстані. Двоюрідний брат розповідав, що це тепер модно. — Марцін кашлянув і почервонів.

— Скажімо так, це не завжди було дуже вишукане і пристойне спілкування. Ну але знаєш, і ми не дошколярики, щоб тижнями триматися за руки.

— Ні, ну звісно, звісно.

— І врешті вона придумала, щоб було романтичніше, зустрітися на Каспровому. Після всього того, що писали, і так опинимося в ліжку, але якщо зустрінемося тут, то буде ще час погратися і, як вона казала, створити напруження.

— Супер.

— Слухай далі.

Гауптманн знову замовк. У сусідньому вагоні колотнеча перетворилася на шарпанину. Люди збилися під стіну, в центрі хтось когось штурхнув, вагончик небезпечно захилитався.

Емоції Гермода були дуже глибоко приховані й ніколи не заважали йому в роботі. І хоч навіть оком не повів, не завагався й не загаявся, приємним це не було. Набрав на телефоні дев’ять цифр коду і натиснув кнопку виклику.

Сходження виявилося важчим, ніж думав напочатку. Тріщини були повні мокрого моху, кожен другий камінь залишався в його руках, віяло дедалі дужче, й пальці поступово дерев’яніли. Не поліпшував самопочуття і той факт, що не мав ані спорядження, ані линви, ані партнера. У цьому не було необхідності, але щонайменша помилка чи прикра несподіванка — і людина перетворилася б на купку поламаних кісток сто метрами нижче.

Трьома швидкими рухами подолав не дуже стрімкий відтинок і опинився на чомусь, що нагадувало кубик леґо, приліплений до стіни. Кам’яне утворення трохи виступало зі скелі і мало дуже чіткі зачіпки, якими можна було піднятися, як по вузькій драбині на горище. Зненацька йому здалося, що кубик не такий уже й стійкий. На мить завмер, очікуючи нових коливань, але обійшлося, мабуть, переплутав вітер з порухом скелі. Про всяк випадок далі рухався менш енергійно.

Спершу блиснуло. Десь далеко небо розітнула блискавка. Мимоволі глянув угору й побачив, що блискає не в небі, а на пероні канатної дороги, так ніби десь усередині спрацював спалах. Яскраве біле світло вирвалося з будівлі станції, вирізняючи в тумані низької хмари молочну призму.

А потім усе сталося блискавично. Два носійні троси одного з вагончиків здригнулися — першої миті навіть подумав, що це запрацювала дорога — й почали опадати, набираючи швидкість. Вдарили в металеву решітку перону, з неприємним скреготінням зсунулися по ній, і за частку секунди Ґмітрук побачив щось, до чого абсолютно не був готовий. Кінці тросів перетворилися на два білі батоги розпеченої сталі. Вони спали з решіток і заковзали по скелі, прямуючи в його бік, звиваючись і плюючись увсебіч краплями розплавленого металу. Припав до скельного уступу і втягнув голову у плечі, сподіваючись, що батоги його не зачеплять. Краєм ока бачив, як обидва троси танцюють по скелі, підскакуючи на камінні.