Зигмунт Милошевский - Безцінний

Дехто з туристів вітався з ним, відповідав приязним «хелло». Іноземний турист, що закохався в Польщу й польські гори. Називався Джаспером Леонґом і був мешканцем Гонконгу, що мало пояснювати сліди дивного акценту в його майже бездоганній англійській. Працював у телекомунікаційній галузі, ще б пак, смартфони й планшети — це майбутнє цивілізації.

Небагато людей знали його справжнє прізвище, походження та історію. Навіть більшість його бізнес-партнерів були переконані, що Гермод — це назва організації, їм видавалося неможливим, щоб одна людина могла виконати їхні часом дуже делікатні доручення. Тому поширювали плітки про злочинний картель, який діє під виглядом великої корпорації, має філії в найбільших столицях світу, мережу агентів і таємні бази на підводних човнах зі скляним днищем.

Насправді ж Гермод завжди діяв сам.

Олаф дістався до Ґмітрука за декілька хвилин, швидко і вправно подолавши шматок скелі, що розділяв їх.

Глянув угору.

— Труднощі скінчилися, але це був мій останній підйом. Наївся страху на всю поїздку. Півгодини уявляв собі, як твій пенсіонерський задок падає мені на голову, мало в штани не напудив зі страху.

— Тільки не пенсіонерський.

— Даруй мені, старий. Це не я буду пенсіонером за три тижні. Так, знаю, ще сорока не маєш, це військова пенсія, попереду в тебе ціле життя, сповнене професійних викликів у ролі старого шкарбана, працівника охорони в супермаркеті або сторожа на паркінгу. Можна сказати, що життя для пана майора тільки починається.

— Я обіцяв собі, що закінчу по двадцяти роках служби… От і закінчую.

— Я думав, ти звільнився від обітниць.

Жарт розчинився у порожнечі, і Олаф більше не чіплявся: розумів, що тема дражлива. Лише тепер він помітив, що Анатоль замість того, щоб готуватися до подальшого підйому, пакує спорядження в наплічник.

— Ти збожеволів?

Анатоль глянув на приятеля, і в його очах не було ні жалю, ні вибачень. Лише холодна зосередженість професійного солдата.

— Ні. Телефонували. Мусимо спускатися. Негайно.

— Ще тільки один підйом і потім можемо зійти дорогою. Може, з якимись харцерками [7] Харцери — польські скаути. познайомимося.

— Негайно.

— Жартуєш.

— Ні.

Олаф зітхнув і заходився пакувати своє спорядження. Роззирнувся, шукаючи, де можна розпочати спуск.

— Можеш хоча б сказати, що сталося?

Ґмітрук заперечливо похитав головою.

— Довелося б мене застрелити?

— Ні. Шкода куль. Застосував би секретний смертельний прийом Збройних сил Речі Посполитої.

Долали скелі разом стільки років, що не було потреби узгоджувати, що мають робити. За кілька хвилин спакувались і були готові до спуску. Приготували линву, кинули у прірву обидва її кінці. Помаранчева змія гойдалася на дедалі сильнішому вітрі, погода псувалася.

Олаф приєднав до линви пристрій для спуску.

— Смертельний прийом Збройних сил РП. Напевно, цироз печінки.

— Спускайся.

Олаф відштовхнувся ногами від скелі і з’їхав униз. За мить Ґмітрук у чотири стрибки здолав дистанцію, яка недавно вартувала йому стільки нервів.

— Скільки ти взагалі матимеш тієї пенсії після двадцяти років служби? Копійки якісь.

— Маю надбавки.

— Які?

Ґмітрук зітхнув так, як зітхають дорослі, коли малі діти на самому початку подорожі вкотре запитують їх, чи ще далеко. Мовчки стягнув линву й приготувався до чергового спуску. Від підніжжя скелі їх відділяло ще три таких відтинки.

— Довелося б мене застрелити?

Замість відповіді Анатоль зробив рукою непевний жест.

— Облиш-но ці секрети. Напевно, такі надбавки регулює якась постанова, а не секретне розпорядження НАТО, видане в п’яти пронумерованих копіях.

— З’їдеш врешті?

Олаф кивнув головою й увімкнув пристрій.

— За участь у фізичній боротьбі з тероризмом два відсотки від основної винагороди за кожен рік і один відсоток за кожний рік розвідницької служби за кордоном. Дещо назбирується.

Олаф поблажливо усміхнувся.

— Боже, за такі гроші можна цілий тиждень фестивалити з харцерками.

— Спускайся.

Погода швидко псувалась, але на Януша Гауптманна це не справляло особливого враження. Сперся на бар’єр оглядової тераси на Каспровому Верху, щоб не налягати на хвору ногу, і дивився на вершини, назв яких не знав і які його не цікавили. Крім однієї. Кам’яна піраміда на першому плані — це Костелець, головний об’єкт на знімку в його кухонному календарі за лютий місяць 2008 року. Мав дивитися на цю гору двадцять вісім днів, а дивився майже рік, бо після несподіваного карнавального від’їзду своєї тодішньої дружини до її студента — до того ж студента другого курсу! — впав у тяжку депресію, і коли врешті відчув у собі сили перегорнути сторінку на календарі, виявилося, що вже настав 2009-й.