Зигмунт Милошевский - Безцінний

І тоді постать обернулася. Це був не чоловік, а усміхнений скелет у темних окулярах.

Кароль враз отямився і якусь мить згадував, де він є. Силует Зосі під ковдрою і шум краківських трамваїв за вікном повернули його до дійсності.

Усміхнений скелет у темних окулярах. Він знав цю постать, скелет з’являвся на обкладинках платівок Megadeth. Чому він йому наснився саме зараз? Ну звісно ж, цілий вечір намагався пригадати собі мелодію, що її насвистував Анатоль. Гарний уривок, співали французькою.

Став мугикати під ніс, з кожною строфою щораз голосніше.

— A tout le monde! A tout mes amis! Je vous aime… je dois partir… these are the last words… I’ll ever speak…

— Ти зовсім клепку втратив?

— Я пригадав цей шматок. Це балада Megadeth, «А tout le monde».

— Ага, чудово. Вранці приносиш каву.

Пішов відлити, увесь час стиха насвистуючи. Дивився в дзеркало з-під примружених повік, коли здогадався.

A tout le monde. До всіх.

Tout le monde. Всі.

Tout le monde.

TLM.

Їй не хотілося вірити, що вона знову тут.

Йоанна Банашек сиділа біля вікна в ресторані, гріла руки об чашку розчинної кави й чекала на свої улюблені франкфуртські ковбаски. Система сніданків у готелі на Калятівках була така чудернацька, що аж заворожувала. На початку перебування кожен одержував стільки невиразно відксерених квадратних карточок із логотипом готелю, скільки ранків мав тут провести. Потім під час сніданку передавав карточку офіціантці, яка на звороті записувала результати невеличкого опитування. На сніданок хочемо каву чи чай? Джем чи мед? Йогурт натуральний чи фруктовий? А найважливіше було запитання: який комплекс? Комплексів було декілька, але вона завжди брала або п’ятий (яєчня з шинкою), або четвертий (франкфуртські ковбаски). Ковбаски, що їх постійні завсідники називали «франками», були неперевершеними на смак, і вона навіть кілька разів хотіла запитати, звідки вони їх беруть. Передумала, бо вдома, мабуть, вони б так не смакували.

Тут усе смакувало інакше, бо їжа була лише доповненням до магічного місця, а місце доповненням до краєвиду за величезними вікнами — одна стіна ресторану була повністю скляною. Готель стояв на широкій гірській галявині, що плавно простягалася долиною річки Бистрої аж до смерекового лісу. Між деревами плинув потік, там також пролягала гірськолижна траса й туристичний шлях, а над лісом донедавна курсувала канатна дорога на Каспровий. Зі свого місця за столиком вона бачила підпори і троси, на яких зазвичай у цю пору року їздили вагончики, повні лижників. Бачила також пересадкову станцію й високо вгорі, на вершині, найвищу станцію канатної дороги, а також метеорологічну обсерваторію на Каспровому Верху. Там уже не було видно тросів, не тому, що відстань була надто велика, а тому, що їх там не було. Йоанна Банашек бачила тільки, що одна з підпор — та, яка врятувала життя шістдесят одній особі, — досі стоїть перекривлена під дивним, неприродним кутом.

На жаль, цього року свята польська гора без лижників, а шкода, бо умови ідеальні. Сніг лежав від листопада, а за останні три дні насипало ще півметра. Сьогодні небо над горами не затуляла жодна хмарина, сонце відбивалося від свіжого снігу, як від дзеркала, пейзаж мав вигляд приторної сценографії до романтичної комедії.

Вона любила цей краєвид і почувалася добре, але все одно поглядом весь час поверталася до погнутої підпори високо на схилах Каспрового.

Антоній, який від часу злощасного приїзду виріс із партнера до чоловіка, сто разів її запитував, чи вона впевнена, що хоче сюди приїхати на свята, а вона сто разів повторила, що хоче, так само як хотіла б сісти на коня одразу після падіння. Так, на її думку, має виглядати життя. Скочити на коня після падіння, сісти за кермо після аварії, поїхати на Різдво Христове в місце, де мало не загинула з усією родиною під час першого в історії Польщі справжнього терористичного акту.

Тепер Антоній і хлопці бавилися на снігу, а вона самотньо їла пізній сніданок і поверталася поглядом до зігнутої підпори так само, як язик повертається до хворого зуба.

Попри все, їй не хотілося вірити, що вона знову тут.

Йому не хотілося вірити, що він знову тут.

Гермод сидів у своєму одномісному номері завбільшки з маленький гардероб або велику шафу, дивився у вікно на погнуту підпору і міркував, як це в дідька можливо, що в цій дикій країні готелем називають халупу, до якої годі доїхати на таксі, у номері, щоправда, є умивальник, але туалет і душ у коридорі.