Зигмунт Милошевский - Безцінний

Перш ніж хтось із них устиг озватися, рушив угору. За кілька кроків вийшли на галявину, сонце відбивалося від снігу так сліпучо, що мусили відвернутися. Лише за якийсь час їхні очі призвичаїлися до світла.

Готель стояв на вершині галявини, наче казковий замок на вершині гори. Прямокутна брила на фундаменті з гранітних блоків, вкрита майже пласким дахом, що спирався на стіни тонкими підпорками. Простий, в альпійському стилі, без низькопробної ґуральщини, відкосів, оздоблень і орнаментів. Міцний оплот, притулок, що вселяє спокій і довіру.

— Як виглядав цей американець? — запитала Лоренц, заступаючи йому дорогу.

— Як багатий американець. — Ґмітрук знизав плечима.

— Тобто?

— Високий, стрункий, гарно вбраний. Зуби як порцеляна з Цмелюва, волосся чорне як вакса для черевиків, очі зелені як ліс у серпні. Усього забагато, як це буває в американців.

Лоренц і Ліза стояли перед ним нерухомо, ніби побачили усіх померлих предків на галявині за його спиною.

— Джаспер Леонґ, — прошепотіла Зоф’я.

— Маєш рація і не маєш рація, — виправила її Ліза. — Це був Джаспер Леонґ, але теж Мартін Меллер. Дуже злий чоловік. Маємо тікати.

— Який Мартін Меллер? — Зоф’я здивовано глянула на неї.

— Схоже на те, — крижаний голос Ґмітрука чудово пасував до зимової обстановки; говорячи, він не спускав очей з Лізи, — що за якимсь космічним збігом обставин цей Леонґ, який мало не вбив докторку Лоренц у Нью-Рошелл, це Мартін Меллер, колишній коханець нашої злодійки. Відомий серед злочинних еліт як Гермод, убивця на замовлення. Недоторканний, оскільки зазвичай працює для найбільших держав, які забезпечують йому охорону всіма можливими засобами.

Ліза відступила на крок.

— Я знаю, як звучить, — сказала. — Але я з ним нічого не єднає. Справді.

Ніхто не прокоментував.

— Маємо тікати, — повторила вона. — Якщо знайшов Анатоль, то знаходить і ми. Мусимо тікати, розділитися, забути все.

— Ні в якому разі, — втрутилася Зоф’я. — Ні в якому разі ми не повинні відступати. Якщо зволікатимемо, тим гірше для нас і тим краще для всіх, хто хоче нам перешкодити. Єдиний спосіб перемогти — це закінчити зараз цю справу, інакше нам кінець. Ідемо далі.

— Звичайно, йдемо далі. — Анатоль не спускав очей з Лізи. — Оскільки пані докторка має рацію й оскільки пані злодійка хоче повертатись. А ми вже не віримо пані злодійці.

Ліза підійшла до Анатоля. Майор був невисокий, стояли лице до лиця.

— Може, ти дурний. Може, ти злий. А може, ти зрадник, сучий сину.

— Стеж за словами.

— Так тобі залежить врятувати твоя колишня, щоб мати змога зажимати інша?

— Повторюю: стеж за словами.

— Іди ти. Через тебе всі не живеш.

Анатоль здригнувся, Лізина спотворена мова зазвучала як пророцтво. Якусь мить здавалося, що він її вдарить, але досі мовчазний Кароль став між ними.

— Ти помиляєшся, майоре, — промовив він. — Ми віримо пані злодійці. А тепер віддай його. — У його голосі не було ні претензії, ні ненависті, лише втома.

— Каролю, — Лоренц намагалася вести переговори.

— Облиш. Це неможливо, щоб вони припинили за ним стежити, якщо вже його знайшли. Це раз. Неможливо, щоб заплатили чверть мільйона доларів, а їх пошили в дурні. Це два. Але передусім неможливо багаж вислати кудись просто так. Це три. Я це знаю, бо Том Кленсі це знає, а майор Ґмітрук точно знає, що коли хтось здасть багаж і не ступить на борт, то багаж нікуди не полетить. Правила безпеки. Майор бреше, бо майор нас зрадив. Тому, — він знову звернувся до Ґмітрука, — наполягаю: віддай його. Переказ пішов, тож зроби принаймні це.

Стояли мовчки, тишу порушував шум навкологотельної метушні. Вище діти бавилися в снігу, туристи фотографувалися, поскрипував бугельний витяг. Тривало щоденне життя, таке звичайне й нормальне, що вся ця ситуація видавалася сюрреалістичною.

Ґмітрук витягнув із кишені куртки невеличкий чорний пристрій завбільшки як пульт для відкривання воріт і подав Каролю.

Лоренц охнула й опустилася на сніг.

— Не розраховую на те, щоб ви зрозуміли, — сказав Анатоль, — але це її життя… — урвав, побачивши, що його ніхто не слухає. Лоренц сиділа на снігу, Ліза стояла спиною до них, задивившись на ліс. Кароль крутив у руці жучка. Врешті відгорнув сніг з каменя, поклав на нього пристрій і старанно розтоптав каблуком черевика.

— Ти нас убив, сучий сину, — сказав, дивлячись офіцерові в очі.

Цієї самої миті гримнув постріл. Прокотився по горах як грім, відбився від скель і вершин, минуло трохи часу, поки вщухло його далеке відлуння. Усі четверо оглянули себе, кожен очікував побачити на вбранні невелику дірку, яка спочатку виглядатиме цілком невинно, аж поки тканина навколо неї раптом почне тьмянішати від крові.