Зигмунт Милошевский - Безцінний

— То що? — спитала Зоф’я.

Подивились одне на одного. Мали засмучений вигляд. Не відчували ані піднесення, як на початку цієї пригоди, ані напруження, як у Нью-Йорку, ані страху, який супроводжував їх під час погоні по замерзлому Балтійському морю. Не відчували також задоволення від відкриття й зіставлення фактів, хвилювання, викликаного розслідуванням великої таємниці. Залишилося тільки виснажливе відчуття загрози, розчарування і втома. Зрада Анатоля призвела до того, що навіть якщо кого-небудь із них ця авантюра досі тішила, то тепер перестала.

Зоф’я поклала руку на клямку, але не відчинила дверей. Завмерла в нерухомості, ніби чекаючи, що хтось вирішить за неї і заштовхне її всередину.

— Це не ворота до пекла, а лише двері до наповненого туристами готелю в розпал сезону, — нарешті мовив Кароль. — Опануй себе й заходь усередину. Ми й так тут напевно нічого не знайдемо, бо женемося за якоюсь нездійсненною мрією. Перевіримо це і здриснемо звідси туди, де нас ніхто не знайде. З мене досить.

Відсунув руку Зоф’ї і штовхнув важкі двері.

Любила зиму, але щоразу, коли одягалася перед виходом, сумувала за літом, за тим, що можна взути в’єтнамки, вийти — і ось ти вже надворі. Зараз мала пройти цілу «стежку здоров’я» [97] Стежка здоров’я — іронічна назва тортури, яку застосовували в ПНР. Полягала у побитті міліцейськими кийками арештанта, що біг «коридором» між двох рядів людей із кийками. . Білизна. Термобілизна, верхня і нижня частина. На кальсони високі лижні гольфи. Далі тонкий светр і лише потім лижні штани з підтяжками. І лижна куртка, у зовнішній кишені рукавиці, у внутрішніх — з одного боку шапка, а з другого — захисні окуляри. Ще тільки перечепити через плече з’єднані застібками лижні черевики, і можна виходити, все гаразд.

Подумати тільки, скільки зусиль потрібно, щоб лише поковзатися на пологому схилі біля бази. Зазвичай влаштовувала собі тут день розігріву перед справжніми горами, а тепер… що й казати.

Замикаючи ключем двері, почувалась як людина, що бере участь у програмі, яка має роз’яснити здоровим, що означає життя з надмірною вагою чи з недугами. Вона колись чула про щось подібне, науковці вдягали людей у спеціальні костюми, щоб ті могли відчути тягар хвороби й старості.

Йоанна Банашек підозрювала, що у порівнянні з. Її нинішнім спорядженням той костюм здавався б легким як бікіні.

Одразу за входом був набитий людьми буфет з величезним каміном, що спирався на кам’яну фігуру ведмедя, за ним — адміністративні приміщення й сауна. А також кухні, судячи із запахів і звуків, що долинали з-за дверей, які заступав стіл для настільного футболу. Пахло туристичною базою — їжею, чаєм, талим снігом і мокрими куртками.

— Я голодний, — мовив Кароль.

Зоф’я не удостоїла його відповіддю, хоча сама після прогулянки була голодна, а за добру каву з кавоварки віддала б половину своєї чиновницької зарплати. Однак вирішила, що це річ другорядна порівняно зі страхом і неспокоєм, які відчувала.

Ми не повинні тут бути, подумала. Ми не повинні тут бути. Бавимося в шукачів пригод, а вже кілька разів нас намагалися вбити тільки для того, щоб ми не опинилися саме в цьому місці. Досить логічно подумати, щоб зрозуміти, що з усіх можливих місць саме тут ми не повинні перебувати. Вийшла на сходи, що вели вище, де згідно зі вказівниками мали бути ресторан, кав’ярня й рецепція. Ніколи тут не бувала, але з кожною наступною сходинкою їй видавалося, що це місце їй на диво знайоме. Десь із найглибших закамарків пам’яті виринула вона сама, але значно менша, насилу діставала рукою до слизьких дерев’яних перил. Разом із цією картиною почувся голос діда і запах гарячого какао. Хіба він брав її сюди під час їхнього походу в гори? Це було б логічно. Якщо так, то шкода, що не пам’ятає цього краще.

Вказівники не брехали, вийшла прямо до рецепції, з подивом відзначаючи, що те, що внизу мало вигляд гірської бази, тут виглядає як пристойний готель. За стійкою сиділа симпатична дівчина у фірмовій сорочці поло, екран, почеплений у кутку, показував прогноз погоди, італійські туристи милувалися величезною, намальованою на стіні мапою Татр; звісно, місце з Калятівками було так затерте тисячами пальців, що прочитати назву було неможливо. У холі, оздобленому дешевою гірською мазнею, — на яких на мить зупинила погляд, знайти в такому місці зниклого татранського Гереона — оце було б щось, — четверо старих шкарбанів викладалися на повну, граючи в настільний футбол.