Зигмунт Милошевский - Безцінний

Наприкінці холу двостулкові двері вели до ресторану й кав’ярні із заскленою стіною, за якою простягався татранський краєвид. Докторка Зоф’я Лоренц ступила кілька кроків у тому напрямку, глибоко зітхнула й відчула, що це її місце. І що світ має сенс. І що вона могла б сісти за столик біля вікна, замовити каву й сидіти так багато годин, спостерігаючи, як у ритмі дня змінюється краєвид.

Траплялися у світі прекрасніші гірські краєвиди, траплялися також прекрасніші гірські готелі, але тут — тут якимсь особливим чином воля і простір поєднувалися з домашнім теплом. Зазвичай треба було обирати між одним і другим — або мерзнути й хекати на гірських дорогах, або безтурботно пити чай у капцях. Тут, біля цих вікон, не треба було вибирати. Тут одним пакетом ішли два найкращі відчуття на світі.

— Протягом тижня снідаєш тут, — шепнув їй на вухо Кароль, наче читаючи її думки, — і потім жоден твір мистецтва не видається тобі вартим уваги.

Не відповіла, бо не хотіла з ним погоджуватися. Але втішилася, що день такий гарний і що вона мала змогу пригадати, який прекрасний світ і скільки в ньому можна побачити. Знайшла руку Кароля й міцно її стиснула, бо раптом усе життя пролетіло перед її очима.

Її майбутнє життя.

Вона побачила їх, як спускаються сюди на сніданок, майже останні, бо надто довго лежали в ліжку.

Побачила, як сидять увечері в кав’ярні, вітер б’є снігом у темні вікна, а вони грають у скрабл і сперечаються, чи існує слово «сексусь». Такий маленький і ні до чого не зобов’язуючий статевий стосунок, тим прекрасніший, що «с» варта п’яти балів, і йдеться про потрійний виграш.

Побачила, як вони намагаються обідати, а маленька дівчинка з великими чорними оченятами використовує хвилину батьківської неуваги, аби чкурнути через увесь ресторан зі швидкістю світла. І, звісно, Кароль за нею біжить, бо це ж Кароль, і за мить повертається з дівчинкою під пахвою. Дівчинка верещить, але сміється, аж заходиться, і всі дуже щасливі.

Її майбутнє життя, яке блискавично пролетіло перед її очима, було життям щасливої людини.

Докторка Зоф’я Лоренц усміхнулася своїм думкам.

Розлючена через те, що має вигляд, як чоловічок з реклами Мішлен, Йоанна Банашек спустилася в хол тільки для того, щоб усвідомити, що в неї переповнений сечовий міхур. Дивилася на двері туалету, думаючи одночасно про лижні штани з підтяжками, кальсони й труси, які відділяють її від банальної фізіологічної дії. Уже хотіла махнути рукою, але розуміла, що коли їй закортить на схилі, то вся приємність від лижної прогулянки піде котові під хвіст.

Тож зайшла до туалету, спустила з себе всі нашарування, наче обдарована свідомістю цибулина, зробила своє і вбралася знову, зітхаючи й постогнуючи так театрально, що в голові чувака у сусідній кабінці, мабуть, з’явились непристойні думки.

Потім вимила руки й вийшла. Саме тієї миті, коли зачинила за собою двері туалету, побачила, як у руці високого стрункого чоловіка із зеленими очима, за яким зрештою вранці спостерігала в кав’ярні, з’являється довге тонке вістря, яке більше нагадувало дротик для рукоділля, а не ніж.

Чоловік упевнено затиснув дріт так, що аж напнулася шкіра на фалангах пальців. І встромив його у спину усміхненої білявки з чорними очима, що стояла перед ним і тримала за руку свого чоловіка чи хлопця, милуючись краєвидом за вікном ресторану.

Йоанна Банашек не встигла крикнути; без вагань кинулася на чоловіка, відштовхуючи його і в останню мить змінюючи кут, під яким сталеве вістря пробивало тіло Зоф’ї Лоренц.

Коли Гермод спускався сходами готелю на Калятівках, був готовий до вистежування й полювання. Але як мисливець не сподівається, що, виходячи з хижі, наштовхнеться на оленя під хвірткою, так само для нього несподіванкою було побачити четвірку внизу. За неправдоподібно короткий час мусив знайти найкраще рішення.

Не міг раптово зупинитися чи навіть змінити темп ходи, людський мозок упродовж багатьох тисячоліть боротьби за існування сформував у собі механізми, які блискавично реагували на кожне відхилення від норми в оточенні. Тому йшов у такому самому ритмі, що й усі, безпечно зливаючись із тлом.

Він був сам, а вони — вчотирьох. Кількісна перевага не мала б значення, якби не Ґмітрук. Навіть попри те, що на спец-призначенця його вишколила Річ Посполита, і то багато років тому, навіть попри те, що він щедро йому заплатив, той усе одно був загрозою — сумління для нього точно було важливіше, ніж фінансова лояльність, відома риса слабких людей. Якусь мить міркував, чи не ліквідувати його першим. Це збільшувало його шанси на виживання і втечу, але не на виконання завдання, пріоритет якого був зрозумілий: передусім позбутися Лоренц, решта цілей — другорядні. А тут вистачило б, аби після ліквідації Ґмітрука люди в холі кинулися на нього, вистачило б навіть, щоб на нього напала решта трійки — і шансів у нього б не залишилося.