Зигмунт Милошевский - Безцінний

Завдання лиж було іншим — дати йому змогу швидко з’їхати схилом зі словацького боку, де в Тихій долині на нього чекав невеликий місцевий Сузукі з логотипом TANAP — так називався Татранський національний парк по другий бік кордону.

Поки що все йшло згідно з планом. Незважаючи на глибокий сніг, Гермод швидко долав дистанцію, знаки для високогірних лижників вказували йому дорогу.

Сцена мала вигляд живописної картини. Люди стояли мовчки, півколом оточивши лаву, на якій лежала Лоренц. Обіч неї на колінах стояв Кароль і тримав її долоні в своїх, складених як для молитви. За ними безпорадно стояли білявка і рудий молодик, усе ще з червоною аптечкою в руках.

— Пошукай лопату, — прошепотіла Зоф’я.

— Що?

— Як хочеш мене поховати, то пошукай лопату. А як не хочеш, то глянь на цей пейзаж.

Глянув. Занурився в нього повністю, аналізуючи його плямка за плямкою з благоговінням, гідним Вермеєра. І що довше дивився й аналізував, то більше щось не давало йому спокою.

Картина мала порушені пропорції, була абсурдно високою, розміром плюс мінус п’ятдесят на сто п’ятдесят сантиметрів. Хату було зображено в нижній частині полотна, за нею здіймався схил, увінчаний скелястими вершинами, загалом пейзаж нагадував околиці Калятівок. Над горами виднілося ясне небо з кількома хмарками, сонце мало бути десь за спиною художника, судячи з тіні від готелю на снігу і ясного жовтого відблиску в одному з вікон.

Дивні речі діялися довкола готелю на цьому пейзажі. Він стояв на лисій галявині, але перед ним і за ним ріс густий ліс, врізаючись у картину неначе два клини або два темно-зелені язики дивних чудовиськ. І річ навіть не в тому, що ліс був безглуздо листяний, а притулені одна до одної крони дерев виглядали як копії з дитячого малюнка. Річ у тому, що він видавався йому знайомим. Дуже знайомим.

Дошкульна думка запульсувала в голові. Така дивна, що намагався якомога швидше прогнати її геть. Не хотів скочуватись у безодню безумства. Та що далі цю думку проганяв, то дужче вона надокучала.

— Можна на хвилинку телефон? — запитав симпатичного рудого молодика, який щойно перев’язував Зоею. Молодик подивився на його бордову від крові руку і мовчки подав телефон.

Кароль трохи покопався у браузері й швидко знайшов те, що шукав.

— Глянь на це, — промовив до Лізи, подаючи їй телефон.

Ліза взяла телефон, на екрані якого виднілася чорно-біла репродукція «Портрета Юнака» Рафаеля Санті.

— Ти збожеволів? — спитала.

— Глянь за вікно.

Слухняно подивилася: за вікном холу й досі був чудовий зимовий день.

— Не тут. На картині за вікно.

Глянула. Більшу частину «Портрета Юнака» займав, звичайно, сам юнак. Але праворуч від його усміхненого обличчя Рафаель написав частину вікна, а за вікном — частину краєвиду. Високий поздовжній пейзаж переважно складався з неба, внизу в тумані виднілися вежі якогось міста, на передньому плані густий листяний ліс врізався у краєвид, неначе два клини або два темно-зелені язики дивних чудовиськ. Притулені одна до одної крони дерев виглядали як копії з дитячого малюнка.

— Він десь тут, — пробурмотіла Лоренц. — Ви повинні його знайти.

Хотів їй сказати, щоб не вигадувала, але чорні очі блиснули, наказуючи підійти до картини й зняти її зі стіни. На звороті виднівся шифр: НА 45.

Винятково простий для розшифрування: Генрик Ашкеназі, 1945.

Глянув на рудого молодика, який весь час спокійно чекав у своїй тісній, мабуть, навіть надто тісній сорочці з логотипом гірської фірми «Брубек».

— Ви знаєте це місце? — запитав Кароль, повертаючи телефон.

Чоловік усміхнувся.

— Я, а ще моя дружина, — показав на білявку поруч, — а більше вже давно ніхто.

Сніг допомагав йому зберігати притомність. Кожні кілька десятків метрів ліпив з нього м’яку сніжку і прикладав до розбитого обличчя, холод надавав спокою. Ішов так, доки сніг не розтавав, потім відкидав червону від крові грудку й робив нову. Таким чином за півгодини руху знеболив собі обличчя настільки, що міг відносно спокійно зосередитися.

Зібравшись з думками, краще себе не відчув. Був ослаблений і стікав кров’ю. Щоправда, дедалі менше, але досі стікав. Не мав зброї, не мав ножа чи хоча б ключів від квартири, з яких міг би зробити тимчасовий кастет. А перед ним ішов спортивний і натренований убивця. Напевно озброєний. У переслідуванні не було жодного сенсу, майор Анатоль Ґмітрук чудово це усвідомлював. Не мав плану, не мав зброї, сили, мав лише стовідсотковий шанс на смерть у горах. Від виснаження, втрати крові або від рук убивці.