Зигмунт Милошевский - Безцінний

Додаткові поля на люстрах займали свастики — нині символи нацизму, а колись — слов’янські символи сонця та щастя.

Одразу зрозумів, що вона мала на увазі. Видряпана на бурштині свастика не обов’язково мала означати німців. Могла стосуватися якоїсь старої підгальської будівлі, до війни ґуралі багато своїх будинків позначали свастикою, яку тут називали «нежданим хрестиком». Хрестик мав приносити щастя й відганяти злих духів. Його використовували не тільки ґуралі, а й альпіністи, любителі гір і Підгалля.

Яромир повернувся з течкою старих знімків. Будівництво бази, відкриття, різні заходи, нацисти, що дивляться на гори з оглядової тераси. Уважно не розглядав, лише підсував їх Зосі під носа, певний, що тільки вона може щось на них помітити.

І помітила.

Могла нічого не говорити, побачив це в її очах.

На знімку була група з кільканадцяти чоловіків у низькій дерев’яній колибі. Мали поважний вигляд, у руках тримали аркуш паперу з малюнком лижника і написом, який можна було розшифрувати як «Татранське товариство лижників».

Пальцем показала на одного з них.

— Дідусь, — прошепотіла.

Він сам розпізнав серед решти двох інших героїв цієї історії: Кароля Естрейхера і Генрика Ашкеназі. Але не це привернуло його увагу: над лижниками висіла люстра тридцятих років із свічами в оправі, оздобленій листям аканта. Листям чорно-білим і невиразним, як і весь знімок, але в оригіналі напевно переливчастим помаранчево-жовтим. Дідусь Лоренц, кажучи про Бурштинову кімнату, мав на увазі зовсім не пам’ятку з Царського Села. Говорив про кімнату в якійсь дерев’яній хаті, названу так — мабуть, жартома, — оскільки там висіла люстра, оздоблена бурштиновим листям аканта.

— Ти знаєш, де це? — запитав у Яромира.

— Мабуть, на старій базі.

— Тут є якась стара база?

— Була. Згоріла наприкінці війни, а тепер, якщо хтось знає, де шукати, то знайде в лісі залишки старих підвалів.

— Знаєш, де шукати?

— Аякже.

Подивився на Зоф’ю.

— Лети. Обіцяю не помирати ще чверть години.

Гермод знайшов свої лижі, заховані у снігу під позначеним деревом, і відчув себе в безпеці. Від хребта його відділяла ще якась година підйому досить стрімким схилом, потім приємний спуск м’яким снігом і, якщо все піде добре, то вже ввечері приземлиться у Стокгольмі.

Цей день у горах був чудовий. Не дуже морозяний, безвітряний, сонячний. Погоні ані сліду. І не дивно, мабуть, тільки тепер перев’язали рани, забрали тіло й вирішують, що робити далі. Зітхнув на повні груди, закинув лижі не плече і вийшов на сніжне поле. Прокладати шлях було не важко, під шаром свіжого снігу лежав шар старого, так добре спресованого, що ноги на ньому не провалювалися. Може, навіть не година, а лише сорок п’ять хвилин, подумав він.

Щоб знайти це місце, особливо взимку, треба було добре знати місцевість. Місце, де колись стояла туристична база, давно поросло лісом, невелика галявинка площею близько п’ятисот квадратних метрів могла видатися підозрілою через свою правильну форму, але не конче.

Коли Яромир показав на засипане снігом місце, Ліза й Кароль відчули розчарування. Це було безнадійно. Навіть якщо тут колись щось заховали, то воно мало згнити й струхлявіти ще десятки років тому. Кароль скрушно подумав, що оце і вся правда про польське підпілля і польську охорону національних скарбів. До початку війни до цього нікому не було діла, — хоча, наприклад, французи вже тоді старанно спакували зібрання з Лувру й заховали в замках над Луарою, — а коли врешті хтось цим зайнявся, то сховав усе в дерев’яному приміщенні й підпалив.

— Там узагалі щось є? — запитав Кароль.

— Як не дивно, так, — відповів Яромир. — Три роки тому я там копирсався, всю відпустку розчищав, думав, може, знайду старі лижі або взагалі щось старовинне. Будинок мав сто, може сто п’ятдесят метрів в основі, але не стояв на звичайному фундаменті. Тут суцільний вапняк, підвал — вибита у скелі печера, прикрита мурованим склепінням. Саме на ньому стояла дерев’яна будівля.

— І ти щось знайшов?

— Нічого, напевно, все винесли після пожежі. Навіть у комірчині для вугілля не було вугілля.

Кароль насупив брови. Йому не вірилося, що збудовану на початку двадцятого століття туристичну базу хтось опалював вугіллям, маючи навколо силу-силенну дерева. Це не був готель, який потребував постійного підігріву води для міських пань.

— Чого ти вважаєш, що то була комірчина для вугілля?