Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Жива? — видихнув до Зосі, нахиляючись до її блідого, аж прозорого обличчя, що виглядало з-під ковдри.

Не мала сили відповісти, лише м’яко усміхнулася до нього.

— Глянь, — високо підняв дошку з картиною Рафаеля, щоб вона могла її добре роздивитися. — Негідник у мене.

Якусь мить дивилася на Юнака, а потім повернула голову в його бік і прошепотіла:

— Мені потрібен ти.

Кароль ніколи потім не був впевнений, чи вона справді це сказала — нереально було розчути її шепіт крізь шум мотора машини й гуркіт гвинтокрила, що приземлявся, — чи просто вичитав за рухом її уст те, що хотів би почути як її останні слова.

Далі все відбулося блискавично, і хоч згодом багато разів відтворював цю сцену, що тривала декілька секунд, так само, як і всі її свідки, не зміг ствердити, хто ж насправді завинив. В одному з інтерв’ю в нього вирвалося: «Польща». І це, мабуть, було найближче до правди.

Ліза Тольґфорс думала про Зоф’ю Лоренц, думала попри все й про Анатоля, але думала також про те, що якщо військові накладуть лапу на цю шкіряну течку, то вони ніколи не перестануть бути дичиною. До того ж їй було цікаво, яка історія багатолітньої давності може бути настільки важливою, щоб найпотужніша держава світу впала в істерію.

Забігла до туристичної бази й кинула течку на дерев’яний столик у буфеті, кам’яний ведмідь, який підтримував карниз каміна, здавалося, з цікавістю дивився на її різкі рухи. Відкрила течку й витягла стос пожовклих аркушів. Очікувала німецької, але, на її подив, усі документи були надруковані англійською, на багатьох стояла печатка американських федеральних служб. Більшість мали позначку «цілком таємно».

Пробігала поглядом чергові документи, виловлюючи з них найважливіші слова.

…у зв’язку з прогнозованим зростанням напруження на національному ґрунті в Європі…

…криптонім «Отруйне зерно»…

…запобіжні розвідницькі дії…

…дипломатії в цьому випадку не буде достатньо…

…постійний доступ до інформації…

…можлива участь Сполучених Штатів…

…унікальний розвиток в умовах глобального конфлікту…

…кошти не повинні відігравати ролі…

…п’ятдесят спеціально навчених агентів…

…з наймолодших літ…

…керувати подіями в Європі…

…схоже на те, що німці відіграють ключову роль…

…заміна фігурантами всієї родини в Ландшут…

…забезпечимо засоби і практичні навички, які дозволять швидко просуватися в структурах влади…

Нарешті зрозуміла, що означає цей непоказний стос пожовклих аркушів.

— Це неможливо, — прохрипіла сама до себе шведською. — Не вірю в це.

На мить її паралізував тягар відкритої правди і відповідальність за неї. Не уявляла, що робити далі. Подивилася навколо, до буфету саме зайшов Яромир зі своїм повним скарбів наплічником і доброзичливою усмішкою.

І раптом її переповнила безглузда впевненість, що саме цей чоловік і його наплічник її врятують. Пригадала, як у холі Кароль позичив у рудого молодика телефон, щоб знайти в інтернеті репродукцію Рафаеля.

— Телефон, — сказала, простягаючи руку.

На щастя, не ставив зайвих запитань, дістав з кишені телефон у міцному туристичному футлярі й подав його Лізі.

Шведка знала цю модель, раніше використовувала її переважно через одну, дуже корисну функцію. Усі зроблені знімки одразу пересилалися через інтернет на комп’ютер власника, що вирішувало проблему кабелів, синхронізації й усієї мороки з тим, щоб усі фотографії були в одному місці. У її випадку це також було додатковим запобіжником. Телефон був налаштований так, що в разі небезпеки чистила його вміст натисканням однієї кнопки — але тоді знімки вже давно були в безпеці у її комп’ютері.

Зайшла в налаштування, виставила всі необхідні опції, вибрала найбільшу з можливих роздільну здатність і почала фотографувати по вісім сторінок одночасно.

На сходах загримотіли військові берці.

Не дочекавшись відповіді, Гермод знизав плечима, встромив лижі в сніг і рушив до Анатоля, щоб припинити його страждання. Насвистував мелодію з «Мосту через річку Квай», яка з незрозумілих причин з’явилася в його голові. Йому здавалося, що вона підходить до сцени.

Коли Анатоль поліз до кишені, Гермод припинив насвистувати і завмер. А коли побачив, що саме польський командос тримає в тремтячій руці, знову усміхнувся. «Що за комедія, — подумав. — Добре, що виходжу на пенсію».

— Феєрверки? — спитав глузливо. — Ти серйозно?