Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Стіни були просмолені.

Чого приміщення для зберігання вугілля точно не потребує, то це смоління стін. Інша річ, коли хочуть щось вберегти від вологості.

— Туди можна зайти?

Сніг гарно іскрився на сонці, яке проникало між гілками засніжених смерек, краєвид був такий казковий, що важко було повірити, що під снігом може бути старе згарище.

— Звісно. Сніг — це не залізобетон.

Яромир витягнув із наплічника складану саперну лопату, на мить замислився і врешті почав копати в одному з кутків галявини. Швидко відгорнув сніг настільки, щоб можна було з’їхати по ньому до підвалів старої бази.

— Я зробив цю діру, бо справжній вхід був засипаний залишками споруди, — пояснив молодик, обтріпуючись від снігу.

Стояли у вузькому підвальному коридорі, крізь отвір у снігу пробивалося сонце, тож було видно, що за стіни правила вапнякова скеля, всіяна слідами від кирок, а стеля була вибудувана з каменю. Подивилися в глиб вапнякового тунелю, в бік непроникної темряви.

— Підвал для вугілля, — сказав Кароль, якому шкода було кожної миті, хотів бути біля Зосі, коли її забиратимуть рятівники або коли… Ні, про це не хотів навіть думати.

Яромир дістав з наплічника ліхтарик й повів їх через справжній лабіринт підвалів, що тяглися під усією базою, а може, й далі. Врешті зайшов до порожнього приміщення розміром приблизно три на три метри, стіни якого були не сірі, як в інших місцях, а недбало вкриті товстим шаром смоли, що відбивала світло наче застигла лава. Почувались як у пекельній кімнаті кривих дзеркал.

— Мені шкода, — сказав Яромир, — але навіть якщо хтось тут щось тримав, то дуже давно забрав його.

— Необов’язково. — Ліза рушила довкола приміщення, торкаючись стін і обстукуючи їх. — Якщо дивитися зовні на пляшка і вона закрита, то не має значить, що вона бути порожня.

Зненацька зупинилася, стукнула ще раз, потім ударила в чорну стіну кулаком. Їй відповів глухий відгомін.

Обмінялися поглядами.

— Давай, — сказала. — Нам нема чого втрачати.

Кароль Бознанський глибоко вдихнув, відступив аж у коридор підвалу, подумав про Зоею, розігнався і щосили вдарив плечем в одну зі стін. Вклав у це стільки серця, що якби це була просмолена вапнякова стіна, поламав би половину кісток, розтрощив би голову й помер у цьому підвалі ще до того, як решта встигли б зрозуміти, що сталося. Але стіна була зроблена зі старих дощок і піддалася прискореному снаряду вагою вісімдесят кілограмів. Кароль влетів усередину невеликої комірчини, здіймаючи величезну хмару пилу. Алергік од народження, він почав чхати мов навіжений, чхав і кашляв, зігнувшись навпіл, у легенях мав стільки пилу, що якусь мить думав, що задихнеться.

Врешті йому вдалося заспокоїтися, курява всілася, а очі призвичаїлися до темряви настільки, що зміг в пітьмі розгледіти обриси.

Першим обрисом, який він розпізнав, була чорна літера «R», намальована на дерев’яній скрині, що стояла на підлозі.

Самовпевненість його згубила. Коли складав план, не взяв до уваги однієї важливої обставини, а саме того, що особа, яка його переслідуватиме, може добре знати ці гори. Не з путівника, не з мапи і не з супутникових знімків. А з досвіду, оскільки провела тут багато літ і багато зим, навчаючись мандрувати, лазити по горах та їздити на лижах, і одночасно запам’ятовуючи всі стежки, короткі шляхи й траси — знову ж таки, це не було так складно, зрештою сам Гермод раніше зневажливо називав Татри парком.

Ґмітрук використав своє знання польських гір, і коли Гермод побачив, як Анатоль виходить із лісу, попервах відчув, як його проймає дрож від страху. Не через те, що міг померти, а через те, що його могли схопити і до кінця життя запроторити до польської в’язниці. У країні, де нужники в готелях знаходяться в коридорах, тюрми мають виглядати як гібрид гулагу з африканськими копальнями.

А потім зрозумів, що за Ґмітруком не стоїть загін командосів з автоматами напоготові.

Зрозумів, що коханець його колишньої — зомбі з криваво-синім млинцем замість обличчя, який ледве стоїть на ногах, — прийшов сюди сам.

Подумав, що польська романтична фантазія справді дивовижна, й широко усміхнувся.

Кароль стояв навколішки біля скрині, від емоцій і куряви в нього паморочилося в голові. Яромир і Ліза зайшли за ним через отвір, ліхтарик освітив пітьму. Роззирнувся. Невелике приміщення заповнювали щільно обмащені смолою рулони, що нагадували скручені килими. Точно, як описала Лоренц, — вистачило приміщення завбільшки з комірчину, щоб сховати, можливо, найцінніший скарб в історії мистецтва.