Звісно, їх назвали зрадниками й російськими запроданцями, бо відколи було знайдено використані Гермодом російські камери, багато людей у Польщі не мали сумніву, що це був другий з довгої серії замахів, підготовлених спільно російським президентом і польським прем’єром.
Роботи слідчих не полегшував той факт, що служби постановили захистити найважливішого свідка, тобто Анатоля Ґмітрука, від політичної колотнечі. У зв’язку з цим у певних колах він був не героїчним офіцером, що прагне зберегти анонімність, а головним підозрюваним. Класичною стала фраза: «Якщо ви вважаєте, що офіцер спецслужб випадково з’явився на місці замаху на святій для польського народу татранській землі, улюбленій землі Івана Павла II, біля самісінького хреста на Гевонті, ну що ж, я вас сердечно поздоровляю».
Усі четверо проминули будівлю станції, пройшли під тросами канатної дороги й рушили вгору дорогою, що бігла між двох стін вкритих снігом смерек. Великі шапки на гілках здавались театральною декорацією, і можна було б подумати, що це пластмасові ґаджети, якби час від часу сніг не обсипався з дерев, утворюючи мерехтливу на сонці хмару сніжного пилу. Проминули захований між деревами монастир сестер альбертинок і завернули на вузьку стежку, яка мала довести їх берегом долини просто до готелю.
Ідеальний, просто казковий гірський день. І майор Анатоль Ґмітрук вбирав би цей день усім єством, якби не гнітюче передчуття смерті.
Нехай усе скінчиться, подумав він. Знайдемо тут щось чи ні, але нехай усе врешті закінчиться.
— Анатолю, скажи, я давно хотів тебе запитати. — Вони були вже близько від бази, коли Кароль зрівнявся з ним, трохи захекавшись від ходьби вгору. — Хто така Сильвія?
Навіть зупинився.
— Що?
— Якщо не хочеш, не відповідай. Але я пам’ятаю, що у тебе було її фото у Нью-Йорку, а потім ти дивно зреагував, коли вона по радіо розповідала про рак, і це ніяк не дає мені спокою. Вибач, якщо я пхаю носа, куди не слід.
— Так, — тільки й сказав Анатоль і рушив далі.
— Що «так»? — не вгавав Кароль.
— Так, пхаєш носа.
— Але про що йдеться? — Кароль не зрозумів або не хотів зрозуміти недвозначної відповіді. — Ти теж хворий? Ви познайомилися в якійсь групі підтримки? У тебе рак серця?
Анатоль усміхнувся. Непогано сказано. Так, у певному сенсі у нього був рак серця. Сильвія передала його йому, все правильно, найбільш заразливе новоутворення в історії медицини.
— Ця жінка була мені колись близькою, от і все.
— Ага.
Думав, що розмову закінчено, аж ні.
— Ти знаєш, що вона вже зібрала все?
Першої миті не зрозумів.
— Усе?
— Вона вже зібрала всю суму на операцію. Їй потрібно було двісті п’ятдесят тисяч доларів, учора було навіть більше двохсот п’ятдесяти. А ще кілька днів тому мала ледве кільканадцять тисяч. Ти їй щось підкинув?
— Трохи заощаджень, — відповів автоматично, стримуючи емоції.
Останні звуки ще лунали в повітрі, коли зрозумів, у чому зізнався. Міг іще спробувати обернути все на жарт, але був уже настільки втомлений від цієї гри, що, по-перше, йому не хотілося, а по-друге, подумав, що вони заслуговують на його щирість. А по-третє, годі було вже з нього цієї конспірації, цієї безглуздої гри у «польських шпигунів», цієї гонитви за таємницями сімдесятирічної давнини й мазаниною, на яку мастурбують якісь кретини, у яких клепки розсохлись через заможність. Яке це все має значення у порівнянні з жінкою, яку вирішило вбити її власне серце.
— Тебе знайшли? — запитала Ліза за їхніми спинами.
Після її запитання всі різко зупинились і втупились у майора, в гірській тиші їхнє дихання здавалося неприродно голосним.
— Так. Я зробив переказ з інтернет-кафе готелю в Гетеборзі, переказав на її рахунок усі заощадження. Боявся, що в мене не буде другого шансу. Увечері чекали на мене. Тобто один американець чекав. Був дуже люб’язний і чемний. Пропонував заплатити за операцію Сильвії і ще докласти трохи на дрібні видатки.
— Що ти мав зробити взамін?
— Мав носити на собі жучка, щоб вони могли спостерігати за нашими діями. Звичайно, наговорив сім мішків гречаної вовни, що, мовляв, є речі важливі, а є ще важливіші, міжнародна стабільність, усяке таке.
— І що ти зробив?
— Узяв жучка, ґречно подякував і якнайшвидше чкурнув з готелю. В аеропорту купив квиток до Москви і здав у багаж сумку з газетами й жучком. Не допитуйте мене, будь ласка, на тему вміння бути невидимим і замітати сліди, бо професіонал тут я, а вам щонайбільше може пригадатися те, що ви вичитали в Тома Кленсі. [96] Том Кленсі (1947–2013) — американський письменник, який писав у жанрі політичного трилера та шпигунства.
Тож не беріть до голови, о’кей? Ми в безпеці.
Читать дальше