Зигмунт Милошевский - Безцінний

Не треба бути генієм, міркував він, аби знати, що тут діється вночі. Гість встає й відчуває потребу. Чи це потреба вимити руки? Почистити зуби? Але ж ні, якщо він не страждає на обсесивно-компульсивний розлад, то прокидається серед ночі, як усі чоловіки, лише з однією метою — щоб відлити. Особливо в горах, де під вечерю випив зо три кухлі пива. Виповзає з ліжка й опиняється перед вибором. Чи увімкнути світло й шукати одяг, щоб блукати в холоді й темряві коридорами в пошуках туалету? Чи, може, ліпше відлити до умивальника і за мить повернутися під теплу ковдру?

Відповідь на це запитання не була складною. Тому Гермод не зміг примусити себе вимити в своєму номері руки й почистити зуби. Щоразу, коли наближався до умивальника, внутрішнім зором бачив привиди сотень членів, що звисали над його краєм і в нього відливали.

Він зітхнув і подумав, що вже недовго. Уже незабаром зможе залишити цю діру, яка вдає цивілізовану західну країну. Це смердюче смажениною бридке місто, яке вдає курорт. Цей переповнений парк середніх розмірів, який вдає гори. А передусім цей тимчасовий табір для біженців, який удає готель.

Ще раз глянув на погнуту підпору й подумав, що вся ця історія принаймні отримає красиву композиційну рамку, тут почалася й тут закінчиться. Кумедно.

Попри все йому не хотілося вірити, що він знову тут.

Не хотілося йому вірити, що він знову тут.

Уночі вирушили автобусом із Кракова і до дев’ятої були вже в Закопаному. Анатолю було цікаво, як його організм зреагує на вигляд місця, де недавно двоє людей загинули, можливо, тому, що він думав і діяв надто повільно. Усі втовкмачували йому інше, але Анатоль знав своє й передусім тому не дозволяв оприлюднити своє ім’я і свою роль. Не хотів, щоб його вітали з поразкою.

Але, виходячи з автобуса, відчув те саме, що й завжди. Приємна млість у грудях, викликане краєвидом засніжених, облитих сонцем гір на горизонті. І неприємний рефлюкс, кислий смак печії, спричинений контактом із Закопаним. Ненавидів це потворне й жадібне місто. Завжди старався якнайшвидше здолати відстань між вокзалом і межею національного парку, за можливості не даючи собі впарити несвіжий, нібито овечий сир, розбавлене водою пиво і шматок свинини, перетворений на грилі на підошву, а також ігноруючи те, що він називав «татро поло» і що було нудотною мішаниною ґуральщини і сільської танцювальної музики. У цьому місті шинок був на шинку, а він знав лише три адреси, де можна було добре поїсти. З яких фактично лише дві були в місті.

Третя — і перша з точки зору важливості у його короткому списку — це були власне Калятівки. Легендарна директриса, родом із далекої Любельщизни, поставила на домашню кухню й довела, що меню діє за тими самими правилами, що й усі інші сфери життя. Можна пробувати, можна експериментувати, привозити натхнення з найдальших куточків світу, але врешті переможе шляхетна класика. А калятівські страви були шляхетні. Від голубців і котлет, через біґос і феноменальні фляки аж до ґуральських варіацій у вигляді налисників з бринзою і ягнятини. У цих стравах було щось, що асоціювалося з походом на базар, з купівлею свіжих продуктів і приготуванням їх по-простому, так, як удома готується недільний обід для сім’ї.

Узяли таксі до Кузниць і вийшли біля нижньої станції канатної дороги. Цієї пори року за такої погоди й такої кількості снігу тут зазвичай юрмилися, штовхаючи одне одного, натовпи лижників, сноубордистів і звичайних туристів, які прагнули виїхати на гору. Бусики паркувались один за одним, сани як ніколи мали весь час клієнтуру, продавці кумедних шапочок і сувенірних барток збирали золоті жнива, а осципки і свинячі ошийки розліталися з розставлених грилів з такою швидкістю, ніби люди вперше за тиждень побачили їжу.

Тепер у Кузницях тхнуло мертвотою. Будівля закритої канатної дороги стояла покинута й темна, на вході було розтягнуто біло-червону пластикову стрічку, її розтріпані кінці сумно майоріли на вітрі. Навіть електронне табло, що показувало температуру внизу і вгорі й зазвичай діяло цілодобово протягом усього року, було вимкнуте, остаточний доказ клінічної смерті цього місця. Ніхто не міг сказати, коли дорога знову запрацює і чи взагалі запрацює. Свої слідства тут проводили прокуратура, залізнична комісія і сеймова комісія. Усі заважали одне одному й були згодні тільки в одному: у ненависті до керівництва Татранського національного парку, яке робило все, аби невдахи по життю, охочі пропіаритися з нагоди катастрофи, не затоптали парку.