Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Брате голово? — іронічні Артурові очі зупинилися на його обличчі.

— Я не вважаю, що моя гіпотеза краща за інші, всі вони рівноправні й однаковою мірою правдоподібні, — дипломатично почав він. — Але визнаю, що роки досліджень схиляють мене до припущення, що кімнату надіслали до рук нацистського чиновника, який був майстром з грабунків творів мистецтва, їхньої охорони та евакуації. Я маю на увазі генерального губернатора Ганса Франка. Якщо припустимо, що кімната приїхала до нього, а потім її не виявилося в Баварії, то з огляду на її розміри і труднощі з транспортуванням, вона мала бути схована у Вавелі або у Пшегожальському замку.

Йому не подобалась посмішка на Артуровому обличчі. Не подобалося йому також, що зараз муситиме відповісти на наступні запитання, і ця відповідь не буде найкращим свідченням його відкритості. Вирішив випередити атаку й позбавити шмаркача задоволення.

— Але те, що я народився й мешкаю у Кракові, не має до цього жодного стосунку. Це абсурдний наклеп. Просто я вважаю, що ця теорія краща, ніж, щоб не шукати далеко, твої фантазії на основі домашніх переказів, брате.

Брат Артур усміхнувся настільки ж широко, як і іронічно, й відкрив рота для наступного запитання.

На щастя, від необхідності подальшої розмови брата Ярослава Жвірка врятував телефонний дзвінок.

— Сердечно вітаю, дорога Зоф’є! — сказав він у слухавку, почувши голос приятельки.

— Це божевільні, — прошепотіла Лоренц зі слухавкою біля вуха, чекаючи на з’єднання. — Вони переконані, що в кущах саме біля їхнього дому закопано Бурштинову кімнату. Називають себе Ложею відкривачів і зустрічаються кожні двісті тридцять два дні, бо саме стільки років минуло від створення кімнати до її зникнення.

— І кажу, що ти шмаркуля? — Лізин голос був цілком невинний.

Лоренц проігнорувала її.

— Ярку? Веселих свят! Сподіваюся, не заважаю… Ага, в тебе різдвяне зібрання ложі… — Глянула на них значуще. — Слухай, у мене до тебе коротке запитання, до тебе й до решти братів…

Якийсь час пояснювала, в чому річ, звісно, уникаючи подробиць. Не згадала про слова помираючого діда, навіть не промовила слово «Рафаель», боячись, що наступного дня всі форуми відкривачів аж кипітимуть від спекуляцій на тему пошуків «Портрета Юнака». Їм тільки цього й треба.

За чверть години розмову було завершено. Лоренц роз’єдналась і подивилася на своїх товаришів. Вони зрозуміли, що щось не так — її стомлене й виснажене обличчя тепер було сповнене хворобливого напруження.

— Ну? — перший не витримав Кароль.

— Це може бути воно, — сказала вона. — Це справді може бути воно. Відсутній елемент мозаїки.

— А конкретніше?

— Конкретніше: кільканадцять місяців тому в американському часописі Lost Treasure з’явилася стаття польського дослідника. Lost Treasure — це найбільший часопис у Штатах, відповідник нашого «Відкривача». Польського дослідника звати Артур Йонек, він писав про різні гіпотези на тему місця сховку Бурштинової кімнати.

— Між іншим, я не знаю, чи ви чули, — втрутився Кароль, — що багато слідів кімнати веде до Сполучених Штатів. Був такий американський журналіст, який усе життя присвятив пошукам кімнати. У сімдесятих роках написав у листі до знайомого, що він впевнений, що кімнату було заховано в Штатах, а тижнем пізніше наклав на себе руки. Ніякої депресії в нього не було. Непогано, чи не так?

Решта подивилися на нього таким поглядом, що він не наважився далі продовжувати.

— Звісно, там був цілий комплекс традиційних місць, — вела далі Лоренц. — Калінінград, замки у Мазовії, Густлофф, штольні під Вальбжихом. Але з’явився новий елемент. Автор висунув гіпотезу, що Бурштинова кімната могла приїхати до Ганса Франка й була захована спеціально навченою гірською командою СС… Не дивіться так, я тільки повторюю… у масиві Гевонту, в замаскованій печері, тій самій, яка дала початок легенді про сплячих лицарів.

— Якій легенді? — Ліза не уявляла, про що йдеться.

— Є така легенда, що в печері під Гевонтом, тобто під святою польською горою…

— Завжди краще гора, ніж руська чорна єврейка, — втрутилася Ліза, як завжди бездоганною польською, коли мала бажання комусь дошкулити.

— … стоїть занурений у сон загін лицарів при повному озброєнні. І коли настане час діяти, лицарі встануть і вирушать захищати вітчизну.

Ліза пирхнула сміхом.

— Напевне, знаєте історія Польська краще, ніж я. Та чи вже не було часу потреб багато разів багато часу назад?