Зигмунт Милошевский - Безцінний

Кароль прийняв виклик.

— По-перше, можемо припустити, що ця інформація стосується якоюсь мірою і Сполучених Штатів, і нацистської Німеччини, і що її розкриття було б шкідливе для обох сторін.

— Чому? — допитувався Анатоль.

— Тому що історики сімдесят років розмірковують, ким насправді був Ганс Франк. Берлін дратували його зухвальство, самобутність і неймовірна зажерливість. Налаштував проти себе, мабуть, усю верхівку з Берліна, а все одно був недоторканний. Напрошується пояснення, що Франк мав потужний компромат на когось із першої ліги. Якийсь малий або великий секрет, який дозволяв йому залишатися безкарним.

Покивали головами. Висновок був логічний.

— А Штати? — не вгавав Анатоль. — Чи може це бути якимось доказом того, що американцям війна була вигідна?

— Кожній державі війна вигідна, це святий закон історії. Весь американський бізнес і промисловість аж тремтіли від збудження від думки, що Штати можуть долучитися до світової війни, для них це означало потік мільярдів доларів на урядові замовлення. Світова війна означала вигоду для всіх, окрім висланих на фронт солдат і їхніх сімей. Від національної економіки, через виробників танків і наукові установи до швачок, які вшивали ремінці в каски. Про банки не згадую, банки завжди виграють, а на війні виграють багаторазово, бо зазвичай фінансують усі сторони конфлікту. Для Сполучених Штатів жоден бізнес в історії не був таким прибутковим, як Друга світова війна. Звісно, цим ніхто не хвалиться, краще співати оди полеглим героям під розмаяними знаменами, але механізми, що поєднують війну, економіку і бізнес, були описані мільйони разів.

— Може, це доказ, що американці активно підтримували нацистів у тридцяті роки, щоб призвести до війни в Європі?

— І прагнули таким чином витягнути країну з кризи? Це, мабуть, також, але це мало би бути щось зі світу політики. Факт, що американські фірми співпрацювали з німецькими, а нью-йоркські банки надавали нацистам кредити, щось подібне протягом тижня було б цікавинкою у медіа, і тільки. Банки погані, а корпорації ще гірші, кожна дитина про це знає. Але доказ політичної співпраці — це було б щось. Американці покладаються на свою репутацію доброго поліцейського, ґандж у цій репутації міг би неабияк зашкодити їм у міжнародній політиці. Але, як я казав, це мало бути щось більше, конкретніше. Я не знаю, воєначальник високого рангу армії США, який радить Ґеринґу, як найрезультативніше напасти на Польщу? Щось на кшталт цього.

— А це могло б зашкодити американцям зараз?

— Звісно. По-перше, вони втратили б моральне право на свої починання на міжнародній арені. Під час кожних переговорів їм би нагадували, що як нація, яка підтримувала Гітлера і призвела до того, що весь світ палав у вогні, права на голос не мають. Крім того, якби вдалося довести, що їхня діяльність завдала реальної шкоди реальним особам, жертви чи їхні нащадки влаштували б пекло. Відшкодування могли б становити мільярди доларів.

— Чому зараз? — зненацька запитала Лоренц.

Запитально глянули на неї.

— Ми щось проґавили. Скарб Франка, чи скарб Ашкеназі, називайте як хочете, пролежав у сховку сімдесят років. І раптом щось призвело до того, що вони організували пастку, підсовуючи Польщі Рафаеля. Їм треба було готувати пастку в Нью-Рошелл, а потім посилати за нами своїх кілерів до Швеції. Скидається на те, ніби щось сталося. Щось таке, що ми проґавили, а вони — ні. Тому вдарили, вважаючи, що ми теж це побачили і невдовзі протягнемо руки до їхніх надтаємних документів.

— Однак ми нічого не побачили. Ти це маєш на увазі?

— Так. А щось мало статися. Подумаймо хвилинку.

Думали не хвилинку, а кілька годин, обмінюючись припущеннями. О двадцятій відчули голод, але вирішили, що вештатися по Кракову небезпечно, тож замовили в готельному ресторані чотири салати і каву.

— Ще раз, — підсумував їхні висновки Ґмітрук. — Шпигун нічого не знає. Спеціалістка з історії мистецтва нічого не знає. Спеціаліст із торгівлі творами мистецтва теж нічого не знає. Спеціалістка з чорного ринку і злодійка не знає. Може, когось бракує? Чи є взагалі ще хтось, кого хвилює цей старий мотлох?

Брат Бартош, їхній спеціаліст по Нижній Сілезії, в миру власник крамниці з арматурою у Валбжиху, закінчив довжелезний реферат на тему нових можливостей пошуків, які з’явилися в Совиних горах. Жвірко чемно вислухав його, хоча особисто вважав, що штольні у Валімі — це сліпа вуличка, принаймні з їхньої точки зору; інша справа, якби вони шукали сліди експериментів, пов’язаних із вундерваффе. Але приховав цю заувагу для себе. Брат Бартош був дуже прив’язаний до своїх теорій, а головне правило ложі зобов’язувало рівнозначно трактувати всі припущення до моменту розв’язання загадки.