Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Саме так. Протягом кількох років він не лише здобуває інформацію про зібрання Франка, а ще й приятелює з нацистом, здобуває його прихильність. Коли наближається Червона армія, всі пам’ятки висилають до Німеччини, до сховищ у Нижній Сілезії або далі до Баварії, на віллу Франка. Майже всі, оскільки найцінніші скарби вирішують заховати тут.

— Навіщо?

— Бо сховища в Німеччині були офіційні, підготовлені німецькою адміністрацією набагато раніше. Не думаю, щоб Франк на початку 1945 року мав якісь сумніви щодо того, що буде з тисячолітнім Рейхом, він хотів просто врятувати свою шкуру. А для порятунку йому потрібні були розмінні карти. Тримання цих карт в офіційних сховках, які у першу чергу будуть виявлені росіянами або американцями, не мало жодного сенсу.

— Отож Франк наказує Ашкеназі сховати свій скарб. І що далі?

— І Ашкеназі ховає, доповідає губернаторові, що завдання виконане, разом їдуть через Нижню Сілезію до Баварії, де обох ув’язнюють янкі. Проте Ашкеназі не виконав доручення губернатора. Звісно, заховав фанти, але не в узгодженому місці, а в іншому, відомому тільки йому.

Якусь мить мовчали, обмірковуючи інформацію, складаючи в уяві всі фрагменти історії. Тишу порушив Анатоль.

— Повторюю запитання: чому він не відкрився? Чому не сказав одразу після затримання: агов, це я, ваш найцінніший агент, дайте мені орден. І ось вам ключ до сховища, в якому знайдете Рафаеля, масу невідомих імпресіоністів і ще купу документів, за які американці в нагороду зроблять із Польщі сорок дев’ятий штат США.

— Єдина відповідь, що спадає мені на думку, — це те, що він був патріотом. У 1946 році не було відомо нічого. Чи Польща взагалі існуватиме? Чи стане частиною СРСР? Чи кордони остаточні? У цих умовах відкриття сховища могло означати не подарунок для Польщі, а лише подарунок для Сталіна. І я кажу не про картини, а про секрет. Ашкеназі мусив вирішити, що перечікування, навіть у камері, це ціна, яку він готовий заплатити за те, щоб не допомагати Сталіну в його політиці. Це був чоловік зі Львова, він знав, що таке радянська влада. Знав, що прямо за кордоном мільйони українців гинули з голоду, бо такою була примха генералісимуса. Постав себе на його місце, Анатолю. Чи пожертвував би ти часткою свободи, аби лише не допомогти кривавому диктаторові? Наскільки я тебе знаю, думаю, що так.

Ґмітрук скористався з того, що Лоренц на хвилину сіла, щоб встати й випростати ноги. Йому теж думалося ліпше під час руху, а двомісний номер був явно замалий для двох неврастеніків.

— Припустимо, я погоджуюсь. Але наскільки я розумію, тоді ми визнаємо, що Рафаель та імпресіоністи є жертвами секрету нарівні з Ашкеназі? Сиділи під замком і страждали, бо якась інформація не могла побачити денного світла?

Лоренц погодилась.

— І через це американці й усі інші хочуть нас тепер застрелити?

Лоренц знову погодилась. Анатоль кружляв по кімнаті, як лев у клітці.

— О’кей, — сказав тоном, ніби це мав бути вступ до ґрунтовного висновку, але урвав і знову замислився.

— О’кей, у мене одне запитання до вас, мудрагелів. Що це може бути за бомба, яка була настільки важлива не лише сімдесят років тому, але й зараз?

Ярослав Жвірко з гордістю обвів поглядом невеличку конференц-залу. Не припускав, що в такий день, на Різдво Христове, зберуться всі. Однак приїхали. Попри те, що більшість мала сім’ї, що свята означали для них масу обов’язків, що довелося, напевно, досягнути вершин дипломатії, — приїхали. Поєднані однією ідеєю й одним прагненням, достоту як галерники ланцюгом.

— Я зворушений, — почав він, — просто зворушений, що ми всі зібралися. Цей день особливий, тож дозвольте мені побажати нам усім чудових свят і найкращого Нового року. Нехай це буде рік, у якому збуваються всі мрії, — він зробив драматичну паузу, щоб за мить додати: — Нехай це буде рік, у якому збудеться наша мрія!

Пролунали дружні оплески.

— А тепер, любі браття, як завжди прошу, аби кожен повідомив, що змінилося на його ділянці за останні двісті тридцять два дні. Сподіваюся, що цей час був плідним і що, йдучи на вечерю, ми ще сильніше віритимемо в те, що кінець наших пошуків близький.

З цілковитою повагою кивнули головами, кожен рвучко випростав лівицю в братерському привітанні, тримаючи руку так, як це робить дама, подаючи її для поцілунку.

На середньому пальці кожного з них був зроблений на замовлення в одній із гданських ювелірних майстерень перстень — темний бурштин, оправлений у срібло.