Зигмунт Милошевский - Безцінний

Зробила коротку паузу, щоб напитися води. Ніхто не озвався.

— Генрик купує ці перлини, везе свою колекцію до Галичини і там тримає в Підгірцях, де картини стають свідками того, як Ашкеназі спокушає зовсім не зацікавлену мистецтвом львівську красуню, панну Ольгу Бортник. Наближається війна, Ашкеназі, за словами коханої, ховає свої скарби в резиденції, і дуже вдало, оскільки їх вдається зберегти протягом півтора року радянської окупації. А потім приходять німці і все змінюється. Змінюється від того моменту, коли Ашкеназі одержує листа від свого приятеля Маріана Гемара.

— А де тоді був Гемар? — запитав Кароль.

— У Лондоні. Працював у Міністерстві інформації і документації разом із нашим шукачем викрадених пам’яток Каролем Естрейхером. І тепер уявімо собі двох великих патріотів, Гемара і Естрейхера, які вірять, що лише культура та її надбання можуть гарантувати існування нації. Вони знають від кур’єрів про те, що виробляє Ганс Франк у Генерал-губернаторстві, знають про масштаб знищень і крадіжок. Не можуть цьому запобігти, але намагаються думати про перспективу. Розраховують на те, що війна колись закінчиться, що можна буде повернути національні скарби.

Виголошуючи промову, Зоф’я ходила туди-сюди по маленькому приміщенню й енергійно жестикулювала. Коли її погляд на мить зустрівся з поглядом Анатоля, помітила в його очах неприхований подив. Вказала на майора, щоб він докінчив почату нею думку.

— А вчинки ворога найкраще контролювати за допомогою шпигуна в його оточенні.

— Браво, майоре. А кому ж найліпше пасує роль шпигуна, як не інтелігентному та спритному космополітові, який добре обізнаний з німецькою культурою, говорить німецькою краще за пересічного німця і на додачу володіє схованими в підвалі безцінними творами мистецтва, які може відкрити і тим самим заслужити вдячність і довіру губернатора, який любить мистецтво?

— Звучить непогано, — повільно вимовив Кароль. — Але наскільки я розумію, єдине, що підтверджує твою теорію, це розповідь Бортник про Генрика у формі СС?

— Ні, мій любий. Найкраще мою теорію підтверджують листівки, які ти теж тримав у руках. Ти повинен здогадатися, хто в сорок першому в чорному мундирі вистежував твори мистецтва для Ганса Франка, в сорок шостому сидів на Монтелюпіх, а потім зник.

— Це неможливо, — поміркувавши, мовив Кароль. — Мабуть.

— Це логічно. Схоже на те, що Генрик Ашкеназі якимось чином став Вільгельмом-Ернстом Палез’є, радником Ганса Франка і його правою рукою у справах, пов’язаних із мистецтвом. Пам’ятаймо, що це були інші часи, фотографії всіх не були загальнодоступними. Гансові Франку запропонували прислати з Варшави для допомоги в грабунках компетентного чиновника, власне Палез’є. Наші мали якось дорогою їх підмінити. Франк чекав на німця, який розумівся на мистецтві, і він отримав німця, що розумівся на мистецтві. До того ж такого, який одразу знайшов йому справжній скарб. Настільки цінний, що про всяк випадок Франк не похвалився знахідкою в Берліні. Ця теорія в іншому світлі пояснює факт, що в 1945 році Палез’є співпрацював з американцями в Німеччині, що він зокрема видав їм Ганса Франка, а разом із ним «Пані» й «Самарянина». Згодом Палез’є як єдиного німця судили за крадіжку польських здобутків культури під час війни; ще у в’язниці його було вбито, можливо, це зробив американський шпигун, який сидів там у той самий час.

— Чому він не відкрився?

— Я теж про це думала. І моя версія така. Палез’є, відомий раніше як Ашкеназі, співпрацює з Франком, приятелює з ним і десь у ключовий момент на зламі сорок четвертого і сорок п’ятого років разом із Франком ховає найціннішу частину губернаторської здобичі про чорний день. Можемо припускати, що там є колекція із зібрань Мілевського, Рафаель і те щось, таємничий секрет, про який ми говорили і який з якихось причин такий важливий для наших американських друзів. От тільки тоді, коли Франк впевнений, що Палез’є ховає скарби для нього, той насправді ховає їх для себе. Тому американці нічого не знайшли, перевіряючи в 1946 році місце, куди їх відправив Франк. І тому одразу ж після цього вбили Ашкеназі, тобто Палез’є, у польській в’язниці, а трохи згодом повісили Франка.

— Стривай, я не встигаю, як ти собі це уявляєш?

— Гаразд, іще раз пояснюю для арт-дилера. — З 1941 року на грабунках творів мистецтва разом із Гансом Франком працює такий собі Вільгельм-Ернст Палез’є.

— А насправді це Генрик Ашкеназі, що шпигує на користь польського уряду в Лондоні.