Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Біля нього ціпок, спертий на крісло.

— А, то якась воєнна рана. Одна нога в нього майже не згиналася. Незважаючи на це ходив зі мною в гори, уявляєш? Гарний, мудрий чоловік.

— Яка воєнна рана?

— Уявлення не маю.

— А що робив у Кракові після табору?

— Теж не маю уявлення.

— А чим займався раніше як історик мистецтва? Наукова праця, викладання, музейництво?

— Чесно? Не знаю. Мені було дванадцять років, коли він помер, не запитувала. Був дідусем, який брав мене в гори і смажив мені яєчню на пательні, я це обожнювала. А ще він узяв мене у Краків до Чарторийських. Показав порожні рами, перший розповів історію про Рафаеля в такий спосіб, наче це була пригодницька історія. Тепер я думаю, що завдяки цьому я роблю в житті те, що роблю. Ці порожні рами — мабуть, одне з найголовніших переживань із мого дитинства. Хочеш заливної риби?

— Так! — озвався з ентузіазмом.

Обернулася, здивована його реакцією, це ж була всього-на-всього заливна риба, непогана, але не більше. Одначе йшлося не про рибу, Каролеві вдалося виграти боротьбу з допотопним комп’ютером, у кімнаті пролунав давно не чутний звук dial-up модема, писк і пікання навпереміну з модульованими шумами і тріском.

— А зараз тебе це не наштовхує на певні думки? — спитав. — Що твій дід до війни перебуває поряд із Ашкеназі, під час війни робить невідомо що й зазнає поранення невідомо як, і врешті розповідає цю дивовижну історію про загубленого Рафаеля? А коли ти починаєш його шукати, раптом звідусіль з’являються посланці таємних держав, щоб тебе ліквідувати.

— Наштовхує, — відповіла. — А ти думаєш, навіщо ми тут?

Він вважав, що вона хотіла відвідати батьків і відновити з ними близьке спілкування.

— Маю поговорити з батьком. Що ти там перевіряєш взагалі?

— Хочу глянути на одну сторінку. З нами це ніяк не пов’язане.

Його цікавило, скільки Сильвія Серединська зібрала на свою операцію. Цікавість мусила трохи почекати, оскільки висилання даних через dial-up зв’язок нагадувало народження надзвичайно великого немовляти надзвичайно дрібного жінкою.

У замку клацнув ключ, і всередину зайшло рум’яне від морозу та вітру подружжя Лоренців, які, побачивши Кароля, враз засяяли, ніби їхній блудний син знайшовся після двадцяти років поневірянь.

— Синку, вітаю, я не думав, що цей брухт вдасться оживити.

— Не хотілося шукати інтернет-кафе, а треба було подивитись одну річ.

Зосин батько здивовано глянув на нього, ніби підозрював, що це такий собі жарт або глузування.

— Ага. А ти не міг на Айпаді? Він лежить на газетах біля канапи.

Кароль глянув у бік Зосі, але його майже наречена нахилилася над кухонним столом, і він бачив лише її спину. Тому зиркнув на пані Лоренц, яка зняла шубу й тепер скидала чоботи.

— Не ганьбися, Тадзю, адже молодь зараз має кращий інтернет у годинниках, ніж ти у своєму Айпаді трирічної давності. А я вам кажу, що найкращий браузер у телевізорі. Більші літери, бо очі вже не ті.

Ярослав Жвірко стояв у передпокої зі спакованою сумкою в руці й нервово переступав з ноги на ногу. Його кохана дружина, зазвичай сповнена поблажливості, чуйності й тепла, за професією і покликанням вихователька дитсадка, схрестила руки на грудях і затулила своїм тілом двері.

— Я не жартую. Пройдеш через ці двері й одразу можеш телефонувати мамі, щоб вона тебе прийняла назад. Іди, тільки з дітьми попрощайся.

— Рибонько…

— Рибоньки тобі треба, це факт. Щоб сиділа в акваріумі, плавала від стінки до стінки і замість говорити тільки писочком ворушила. Але я тобі ніяка не рибонька, а Банда з Коссобудзьких з Хжанова, і глянь на мій писочок, щоб усе достоту зрозумів і щоб потім у суді не казав, що я неясно висловилася. Пройдеш через двері — повертаєшся до мами.

— В якому суді?

— Цивільному. Коли я забиратиму право опіки над дітьми.

Зойкнув.

— Але ж я попереджав…

— Про що попереджав? Що у вас зустріч на свята, то я думала, що йдеться про вихідні, про якийсь день між Різдвом Христовим і Новим роком. Але у перший день свят? На Різдво хочеш покинути сім’ю, щоб лапатися з цими божевільними? А може, ти, Яреку, якийсь педераст?

— Вандзю…

— У жодному разі.

— Але ж ти знаєш, що в ложі… — на слово «ложа» фиркнула так сильно, що заглушила його слова, — … що в нас відбуваються урочисті зустрічі через кожні двісті тридцять два дні. Це не моя провина, що саме зараз випадає. Я ж попереджав.

Ванда з Коссобудзьких з Хжанова, нині Жвірко, тільки знизала плечима.