Зигмунт Милошевский - Безцінний

— З того, що я чула, змінила плани. Щодо смерті.

Знизав плечима.

— Ти щось покладеш на її рахунок?

— Напевно так.

— Багато?

Мовчав якусь мить.

— Скільки зможу.

— Надішли мені посилання, коли все це вже скінчиться.

Я теж що-небудь докину.

Усміхнувся.

— Це вже друга така пропозиція. Схоже на те, що Сильвія швидко назбирає на нове життя. Хто такий Мартін?

— Що?

— Ти чула. Хто такий Мартін? Стен запитував про нього у Швеції, коли ми чекали на результат спектрографічного аналізу. Він казав, що Мартін його відвідав і запитував про тебе.

— Мартін — це людина з минулого. І з минулим.

— Швед?

— Так. Сусід з Далекої Півночі. Колись я була молода й наївна, вірила у партнерства й союзи. Мартін мене від того вилікував.

— Як?

— Це страшна людина. Дуже страшна. Я гадала, що… що оскільки роблю те, що роблю, не зможу уникнути таких людей, що це така ціна. Згодом з’ясувалося, що я була для нього важливіша, ніж він для мене. Наші дороги розійшлися.

— Що з ним потім сталося?

— Схоже на те, що став ще лихішим. Безжальнішим, бездушнішим. Якийсь час він іще намагався зі мною зв’язуватися й залучати мене в своє життя, і я навіть думала, що мушу присвятити себе тому, щоб рятувати його й інших. Але мудрий приятель пояснив мені, що я не маю з цим нічого спільного. Мартіна вабило зло, і він хотів віддатися йому повністю. Залишок людяності, що дрімав у ньому, вимагав виправдання, і я мала бути тим виправданням.

— Мудрий приятель.

— Стен. Єдиний, який у мене був. Будеш другим, якщо ми нічого собі не навигадуємо.

— Сумніваюсь.

— Це добре.

Кивнув головою з розумінням. Не знав, чи ця відповідь йому подобається, чи ні. Зненацька, без будь-якої причини, спокійного різдвяного ранку, майор Анатоль Ґмітрук, сидячи в затишному, сповненому запахом кави приміщенні, відчув дивну, безпідставну тривогу. Раптове пронизливе передчуття скорої смерті, ніби хтось вирішив поінформувати його заздалегідь, щоб устиг зробити останній дзвінок, прочитати молитву й заплатити внесок за телевізор. Якусь мить не міг дихнути.

Вирішив, що це все через цей плейліст, сказав Лізі, щоб швидко допивала каву, заплатив, і вони вийшли на вкритий снігом ринок.

Одягалися під одну з найпрекрасніших, але й найгнітючіших рокових балад. Дейв Мастейн попрощався з ними словами з листа помираючої людини до друзів: These are the last words I’ll ever speak and they’ll set me free…

Докторка Зоф’я Лоренц і Кароль Бознанський провели різдвяний ранок, винагороджуючи себе за довгі місяці очікувань. Спочатку обережно, а коли вдалося випровадити батьків до костелу, — енергійніше.

— Що тоді власне сталося у столітньої секс-бабусі? — запитав, коли зробили перерву. — Виявилося, що ви родичі?

Повернувся на бік. Однією рукою підпер голову, другою м’яко креслив знак нескінченності довкола її грудей.

— Якщо так, то мушу визнати: в тебе добрі гени. Серйозно.

— Ти одночасно пеститимеш мені груди й розповідатимеш про столітню бабусю в підгузках?

— Я хотів, щоб ти знала, що ти будеш вабити мене навіть тоді, коли матимеш сто років. Це, мабуть, добра новина?

— Зараз це мене влаштовує. Можемо встати з ліжка на хвилину?

За чверть години, згідно з найкращими традиціями своєї патріархальної родини, панна Зоф’я викладала печеню на тарілки, а пан Кароль намагався увімкнути стародавній комп’ютер з кінескопним монітором синьо-сірого трупного кольору, що стояв на старому столику для швейної машинки у передпокої.

— Я розповідала тобі про свого діда?

— Про цього? — Кароль показав на кольоровий знімок, що висів у передпокої. Старий чоловік, лисий, із сивуватими вусами й задерикуватим блиском в очах тримав на колінах хлопця з розбишацьким поглядом, який щосили стискав у руці плюшевого кролика. Цим хлопцем була Зосенька Лоренц, яка тоді зовсім не була схожа на дівчинку.

— Так, про цього. Це дід Войтек, наша галузь, тобто історія мистецтва. До війни навчався у Львові, потім був у підпіллі, потрапив до Аушвіца і там сидів, здається, півтора року. Завжди носив довгі рукави, не хотів, аби люди запитували про номери. Сім’я витягла його з табору, потрапив до Кракова і там мешкав до кінця війни. Потім хотів повернутися до Львова, але Львова не було, тож поїхав найближче, куди було можливо, до Перемишля. І тут провів решту життя, викладав історію в ліцеї. Помер якраз перед виборами в червні вісімдесят дев’ятого.

— На що хворів?

— Тобто? — Лоренц обернулася через плече.