Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Дякую, — сказала вона, не підводячи на Кароля очей.

— Подякуй Василеві, це його гроші.

У відповідь Зоф’я Лоренц почала тихо хлипати, ковтаючи сльози, наче дитина, яка дуже хоче, але не може стриматись від плачу.

— У… у мене немає для тебе подарунка.

Кароль сів біля неї.

— Спокійно, ми неодмінно щось придумаємо. Якщо ми вже разом у цьому затишному купе.

Якщо хотів її розсмішити, то зазнав цілковитої невдачі, Лоренц почала тремтіти і схлипувати голосніше.

— Вибач, — нарешті вичавила з себе. — Мені дуже прикро, і я шкодую, що тоді те все сказала. Я не хотіла… я не хотіла казати, що не хочу мати з тобою дітей і не хочу одружуватись, і щоб ти йшов під три чорти з цими дрібномістечковими мріями зробити з мене домашню квочку. Навіть якщо я сказала саме так, то я не хотіла так говорити. Розумієш?

Про всяк випадок кивнув головою.

— І мені дуже прикро, і я перепрошую, справді перепрошую. Вибачиш мені?

Усміхнувся.

— Звичайно. Ти ж кохання мого життя. І, якщо чесно, я ніколи й не гнівався.

— З тобою я навіть можу мати дітей.

— З тобою я навіть можу не мати дітей. Вийдеш за мене?

— Але підемо до ліжка зараз, негайно?

— Я не змарную цієї миті романтичного примирення.

— Хвалити Бога. У мене теж була довга перерва.

Подивились одне на одного, думаючи одночасно, що, може, ліпше не уточнювати, хто і про яку саме довгу перерву каже. І почали цілуватись якраз у той момент, коли за вікном замиготіли сірі плити перону й білі люмінесцентні лампи. Потяг із виском зупинився на першій станції з польського боку. Лоренц зненацька заклякла в обіймах Кароля.

— Що це за станція?

— Перемишль.

— Виходимо. Швидко.

Кароль Бознанський не міг повірити, що ще хвилину тому сидів у теплому й затишному купе, шукаючи застібки Зосиного ліфчика, а тепер стояв на пероні перемишльського вокзалу, холодному, як сто чортів, а замість ніжних рук його оточували замети й хмарки видихуваної пари. Червоні вогні потяга, червоні як теплесенькі розжарені вуглинки, повільно віддалялися в напрямку Центральної Польщі.

— Ходімо, бо змерзнемо. — Зоф’я поцілувала його в щоку, ніби секс уже був позаду, а не ще попереду, і вони рушили в бік міста. — Треба дещо перевірити.

Швидка хода з перетягуванням валізи через різні перепони у вигляді заметів, криги та замерзлої сніжної багнюки трохи його розігріла, принаймні настільки, що зміг думати про щось інше, окрім того, який він бідний, змерзлий і нещасний.

Пройшли через зовсім порожній вокзал — до речі, після ремонту один з найкращих у Польщі, здавався живим втіленням золотого віку залізниці — і безлюдну привокзальну площу, де, звісно, не було жодного таксі. Проминули святе місце кожного польського міста, тобто перехрестя Міцкевича й Словацького, і вийшли на Францисканську, поміж кам’яниць старого міста. Францисканська була невеликою пішохідною вуличкою скромного галицького містечка, але сніжна різдвяна ніч надавала їй незвичайної чарівності. Вони були єдиними людьми на вулиці, святкова ілюмінація відбивалась у шибках, у багатьох вікнах світилися ялинкові гірлянди. Пройшли через ринок і повернули в бік костелу саме тієї миті, коли спершу ледь чутний шум перетворився на хоральний спів.

Дійшли до храму якраз на початок останньої строфи. Кароль відставив валізку й почав співати разом з усіма.

— Вознеси руку, Дитятко Боже, благослови вітчизну любу… — Спів розлився містечком, сніг завихрився від хвилі звуку, шибки у вікнах старого міста задрижали. Якщо коли-небудь у його задубілому атеїзмі мав статися момент, коли він був близький до навернення у віру, то саме тепер. — … у добрих порадах, у доброму існуванні підтримуй її сили силою своєю…

Він виклався до кінця. Коли відзвучав рефрен, помітив, що Лоренц дивиться на нього широко розплющеними очима.

— Я думала, ти не віриш.

— Але практикую. Від Бога можна відвернутись, а від народних обрядів — ні.

Вона лише зітхнула.

Люди почали виходити з костелу, на зміну співу прийшов сміх, розмови і рипіння снігу під підошвами, а Кароль подумав, що жоден витвір мистецтва не замінить і, напевно, навіть не передасть краси людської спільноти в такі миті.

Одна з немолодих пар раптово зупинилася, дивлячись на них із нерозумінням і подивом.

Не могла повірити своїм очам. Точнісінько так, як тоді, коли були разом. Що з того, що не бачили своєї єдиної доньки чотири роки. Пригорнули її, розцілували, гірко покартали й ніби забули про неї, цікавив їх тільки Каролек. Де Каролек був, що Каролек робив, які далекі світи відвідав, які екзотичні страви куштував, які пригоди пережив. Вона сиділа на канапі й почувалася елементом інтер’єру.