Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Тату, прошу тебе. Я справді зараз не можу.

— Я впевнений, що це задля моєї безпеки.

Лоренц подумала, що задля його та маминої безпеки вона взагалі не повинна була сюди приїздити.

— Я знаю, як це звучить, але так. Заради твоєї безпеки. Дідусь говорив іще щось? Будь ласка, це може бути дуже важливо.

Батько задивився у вікно, ще не було третьої, але вже починало по-зимовому смеркатися.

— Тату?

— То були його останні слова, я не хотів тобі казати, ти й так схиблена на тому Рафаелі. А то була дурниця, справжня дурниця.

— Благаю, тату, видуши з себе.

— Він сказав, що коли вже Польща буде вільна, то я повинен комусь переказати… Зоею, це справді не має сенсу.

— Що переказати?

— Що Рафаель у безпеці в Бурштиновій кімнаті.

Четверо латвійських туристів зустрілися ввечері у Кракові в невиразному готелі «Шопен» біля Могильського рондо.

Ліза з Анатолем у подробицях розповіли, що знайшли на Санта-Катаріні, яка зараз називалася Святою Катаріною, показали знімки «театральної зали» з нішами для картин і картушами з ініціалами митців — за умови, що вони правильно розгадали задум графа. Лоренц одразу розшифрувала подвійне ТА як Айдукевича і Аксентовича, але із TLM була так само безпорадна, як вони. Швидко по пам’яті зробила список, що де є, і вирішила, що Ашкеназі купив у Мілевського тільки картини зарубіжних митців і таємничого TLM. Усі інші автопортрети були в музеях або приватних колекціях, деякі зникли й були у списку втрат, найціннішим із них був Геримський.

— Я бачила всі, — мовила вона. — В оригіналі або в репродукціях. Автопортрет Матейка був однозначно найкращий з них, і якщо Ашкеназі його не взяв, а не взяв, бо його купив у Мілевського Національний музей у Варшаві, то не думаю, що він спокусився на кримського. Хіба що чисто з емоційної причини, може, сам граф наполягав, аби Ашкеназі взяв його улюбленого художника. Можна також припустити, що він міг купити інші полотна. Можливо, Мілевський зробив собі спеціальну залу для автопортретів, але десь мав тримати решту картин, і ми не знаємо точно, що серед них було. Пригадайте Ренуара з Нью-Рошелл. Пригадайте чорний локомотив. Автопортрети можуть бути лише частиною нашої таємничої колекції.

Тиснули на неї трохи щодо TLM, але, як і Ліза, крім Тулуз-Лотрека, нічого не придумала, і так само, як і Лізі, це їй здавалося надто надуманим. Прикрикнула на них і звеліла заспокоїтися.

— Це щось очевидне, ніякого шифру, ніякої таємниці, — сказала вона. — Шкода часу, це однаково що годину витріщатись на одне слово в кросворді. Треба відпустити, будь-якої миті у когось вирине в голові й ще будемо сміятися, як це очевидно.

Зоф’я з Каролем розповіли про зустріч з Ольгою Бортник і про те, як Генрик Ашкеназі у формі офіцера СС викрав свої власні картини, а потім уже після війни надсилав їй листівки з в’язниці. Зоф’я розповіла також про сімейні одкровення, про підстреленого американцями діда і його слова про Рафаеля в Бурштиновій кімнаті. Коли всі вже розповіли те, що мали розповісти, в невеликій готельній кімнаті запала тиша, яку переривав лише шум автівок і трамваїв, які проїжджали широкою вулицею за вікном.

Анатоль на мить сховав обличчя в долонях.

— Просто супер, — озвався. — Чи це мені тільки здається, чи знову замість того, щоб знайти відповіді, нам вдалося поставити кілька нових запитань? Не знаю, як ви, але з мене годі. З такими темпами ми можемо провести наступні п’ять років у потягах і задрипаних готелях, ганяючись від чутки до чутки. Чи зараз знову поділимося на групи, щоб шукати могили Гемара і Тетмаєра? Дивитися, чи там немає зашифрованих вказівок, що лежать у захованих у трунах срібних скриньках? І ще Бурштинова кімната, Святий Грааль усіх хворих на голову шукачів скарбів. Я міг очікувати цього від початку. Чиновниця з Міністерства культури і чувак з Феррарі, тільки харцерів бракує.

— Міністерства закордонних справ, — машинально виправила Лоренц. — І не нарікай, бо марнуєш наш час. Ліпше послухайте, що я надумала. Це безперервно крутилося у мене в голові протягом двох днів…

Кароль багатозначно мугикнув, а коли всі на нього подивилися, кілька разів відкашлявся, вдаючи, що прочищає горло.

— Граф Мілевський колекціонує полотна великих польських художників, а під час перебування з кримським у Франції в дев’яностих роках дев’ятнадцятого століття додає до колекції картини світових художників. Ядром його колекції є написані на його замовлення автопортрети, для яких він будує спеціальну залу в своєму палаці на острові. У двадцяті роки граф, уже на смертному ложі, починає продавати свою колекцію, і з якихось невідомих нам причин право першості у придбанні випадає Генрику Ашкеназі, молодому здібному фінансистові зі Львова.