Зигмунт Милошевский - Безцінний

Окрім цього, більше нічого не було відомо. Яку мав зовнішність, скільки йому було років, де бував, що з ним діялося під час окупації й чи пережив голокост. Суцільні знаки запитання.

Тепер на один знак запитання менше, подумала Лоренц, вдивляючись в обличчя на знімку. Воно було на диво молодим, вона чомусь уявляла собі Ашкеназі сивим дідуганом у костюмі-трійці. Тимчасом чоловік на знімку мав близько тридцяти років, веселу вроду вічного парубка і зовсім не скидався на акулу-фінансиста. Радше на фертика із заможного дому, який розтринькує родинні статки.

Його подруга, сфотографована тієї миті, коли, сміючись, відкинула голову назад, зухвалою вродою нагадувала Каліну Єндрусик [86] Каліна Єндрусик (1930–1991) — польська акторка, секс-символ польського кіно. . Навіть на цій зернистій, старій фотографії, знята випадково і в досить невигідній позі, вона просто випромінювала сексапільність. Напевно, належала до тих жінок, яким досить було просто бути, щоб сіяти сум’яття.

— А хто ця кицька? — запитав Кароль, стукаючи пальцем по декольте супутниці доктора Ашкеназі.

— Ольга Бортник, — відповів жіночий голос у них за спиною. — Гарненька, чи не так?

Обернулися одночасно. Біля їхнього столика стояла жінка у віці десь під шістдесят, на вигляд вчителька літератури на пенсії. Коричневі жакет і спідниця, припорошені свіжим снігом, товсті колготки, шкіряні чобітки на низьких підборах. Мінімум елегантності, максимум простоти й практичності. Ані гарна, ані потворна. Звичайна, змучена, з мішками під очима. Лоренц подумала, що це типова представниця свого покоління. Народилася, напевно, в середині п’ятдесятих років, усе її дитинство й найкращі роки дорослого життя припали на сірі й безнадійні радянські часи. Коли Україна здобула незалежність, напевно багато обіцяла собі після змін, але швидко з’ясувалося, що практично нічого не змінилося, хіба що раніше вона була бідна, як решта, а тепер стала біднішою за решту. Лоренц глянула на її руки: ні обручки, ні сліду від обручки. Або розлучена, або віддавна вдова.

— Перепрошую, а ви хто? — запитала Лоренц чи то її, чи то Сергія.

— Онука цієї пари, — відказала, показуючи на подругу Ашкеназі.

Кароль і Зоф’я обмінялися враженими поглядами. Лоренц отямилася першою.

— Неймовірно. Ми можемо сподіватися на те, що ви нам розповісте про вашу бабцю? І її чоловіка? Нареченого? Даруйте, я не уявляю, які в них були стосунки.

Жінка, якийсь час мовчки дивилася на неї.

— Запитайте у неї самі, — нарешті відповіла українка.

— Тобто?

— Я не зможу зрозуміліше сказати. — У голосі жінки з’явилися нотки роздратування, і у Лоренц склалося неприємне враження, що вона дивиться у дзеркало, в якому бачить саму себе через тридцять років.

— Це означає, що ваша бабця жива? — озвався Кароль.

— Жива. Можете з нею зустрітись, якщо хочете. — Жінка енергійно знизала плечима, ніби хотіла показати, що існують цікавіші розваги.

— Сьогодні? — запитала Лоренц, соромлячись думки, що старенькій, певно, близько ста років, тож краще не відкладати цю зустріч на пізніше.

— Завтра. Сьогодні ми з бабцею дивимося фільми.

Її тон наводив на думку, що це будуть фільми про вбивства. Не знали, що сказати.

— Це класно, що старенька пані любить кіно, — кинув Кароль, аби перервати нестерпне мовчання. — Мабуть, якась класика, роки молодості, може, «Звіяні вітром»? Або «Касабланка»?

Шістдесятирічна онука зітхнула.

— Літа молодості бабці — це «Метрополіє», коли йшла «Касабланка», вона була вже в зрілому віці. А сьогодні ми дивимося «Володаря перснів». Бабця хоче собі пригадати перед «Гобітом».

Цього разу тиша була такою довгою, що перервати її вирішила сама онука пані Ольги.

— Любить фентезі, — сказала вона.

Їх було запрошено до величезного готельного ресторану, сіли там за столик біля стіни, перетворений на тимчасовий буфет, на якому було кілька пачок чаю, розчинна кава, молоко, електричний чайник і декілька книжок. Венді налила всім чаю й машинально додала молока.

— Ой, даруйте, відвикла від гостей. Я можу вам зробити новий.

Звичайно, заперечили, навіщо ж новий, їм подобається чай з молоком.

Венді — мама півторарічного Чарлі й дружина хорватського письменника Желька Віолича — була британкою. Тендітна, граціозна, досить приваблива, здавалося, постійно занурена у власні думки й дещо відірвана від реальності.

Це могло бути рисою її характеру, а могло бути наслідком того, що два місяці сиділа у примарному готелі на адріатичному острові разом із специфічним малим хлопцем і таємничим чоловіком, про якого лише кілька разів зазначила, що він працює і йому в жодному разі не можна заважати.