Зигмунт Милошевский - Безцінний

Вони вибігли одночасно з обох боків коридору, мало не зіткнувшись. Анатоль кинувся у підкат, завдяки чому на сантиметри оминув кудлатого, на вигляд дворічного хлопчика, що біг у бік рецепції. Малюка це анітрохи не збентежило, сказав Анатолю «па, па» і побіг швидше, хитаючись на коротеньких ніжках, як механічна іграшка.

За ним з’явилася худа жінка з довгим прямим чорним волоссям, з бажанням убивати в очах і кольоровою шапочкою з помпоном у руках.

— Негайно повернися, мерзотнику! — верескнула й лише тоді помітила Анатоля, що лежав на підлозі й важко дихав від емоцій і зусиль, міцно тримаючи в руці вирваний зі стіни кронштейн.

Її очі розширилися від жаху, і невідомо, як би все скінчилося, якби не з’явилася Ліза, несучи на руках реготливого малюка.

Сергій замовив міцнющу чорну каву, ніби хотів довести їм, що він справжній моцар, який усе робить надміру. Якщо горілка, то до нестями. Якщо кава, то до інфаркту.

Випив одним духом.

— Гляньте, — сказав і поклав перед ними збільшену до розмірів А4 репродукцію старого чорно-білого знімка.

Фото було скоріше за все довоєнним і мало вигляд різдвяної фотосесії, що вийшла з-під контролю. Щедро накритий стіл займав більшу частину великого міщанського інтер’єру. Страв було так багато, що, напевно, можна було укласти кулінарну книжку довоєнного Львова тільки на основі цієї однієї фотографії.

На другому плані стояла велика, химерно прикрашена ялинка. Її верхня половина була закидана прикрасами, наче хтось хотів якнайшвидше позбутися цього клопоту. Натомість нижня свідчила про ретельну скрупульозну працю: кульки були розміщені симетрично, а паперові гірлянди розвішані, як у вітрині крамниці. Лоренц подумала, що це, мабуть, справа рук на вигляд десятилітнього набундюченого хлопця, який у своєму кумедному мундирчику з конфедераткою стояв біля ялинки з таким зосереджено-серйозним виразом обличчя, ніби ніс варту на найважливішій ділянці фронту.

Хлопець був єдиною поважною постаттю на знімку, решта присутніх мали веселий вигляд, так ніби фотосесія затягнулась і їм важко було зберігати серйозність. З лівого боку сиділи дві статечні пари віком близько п’ятдесяти з гаком років. Усі четверо — з комічно стуленими вустами, щоб не вибухнути сміхом після вдалого жарту: «Бо пан фотограф уже справді не має часу на такі витівки». З другого боку столу сиділа радісна молодь у віці близько двадцяти-тридцяти років, яка абсолютно не намагалася приховати веселощів, сміючись до сліз.

Цікавий знімок, подумала Лоренц. Ще б знати його історію.

— Те, що ви бачите на цій фотографії, — вимовив «фотограф’ї», — це традиційне єврейське Різдво, Львів року Божого 1931-го.

— Ти приколюєшся? — запитав Кароль.

— Аж ніяк. На звороті оригіналу є дата.

— Я кажу не про дату. Традиційне єврейське Різдво? Запалюють суботні свічки, а потім діляться облаткою і співають колядки?

— Що я можу зробити? Це Львів, тут усе було можливе. Ялинка, грудень, Різдво. А за столом майже самі євреї. Польські, католицькі євреї.

Кароль сховав обличчя в долонях. Лоренц вирішила, що обговорювання національних і релігійних уподобань мешканців Львова нікуди їх не приведе.

— Просто розкажи, хто ці люди.

— Гаразд, — мовив Сергій. — Кажу, хто є хто. Гадаю, що вам усі ці прізвища знайомі більше, ніж мені.

Вони одночасно глянули на українця, а потім перезирнулися. Жодне обличчя не видавалося їм знайомим.

— З лівого боку сидять подружжя Гешелесів та Лемів, рідня. Це помешкання, як і вся кам’яниця, належало саме Лемам. Самуель Лем був відомим лікарем, здається, отоларингологом, але я можу помилятись, — Сергій вибачливо подивився на них. — Даруйте, я мав лише півдня на пошуки.

Лоренц приязно кивнула головою, при цьому думаючи, що коли хтось у всьому світі й заслуговує на звання спеціаліста, то саме Сергій. А це був лише початок чудових новин.

— Хлопчик з обличчям або майбутнього генія, або майбутнього серійного вбивці — це син лікаря, малий Стасик Лем, як бачите з форми, саме почав ходити до гімназії.

— А ці дві пари?

— Чоловік з вусами — це Маріан Гемар, поет, досить відома тут особа, він дуже любив Львів. Син пана й пані Гешелес і двоюрідний брат Стася Лема. Знаєте, мені про нього розповідали батьки. Батько як напивався, завжди співав, — Сергій почав мугикати собі під носа: — Як розквітне знову білий бузок… з кришталю роси, з туманів духмяних… — Лоренц була вражена, Сергій так вдало наслідував Мечислава Фоґґа [84] Мечислав Фогг (1901–1990) — польський естрадний співак. , ніби практикувався роками. — В парку під платаном… пані сяде з паном… і так далі, і так далі, не має значення, — відкашлявся, засоромившись. — А оцей усміхнений красунчик біля Маріана — це його великий приятель, а водночас особа, яку ви шукаєте, доктор Генрик Ашкеназі.