Зигмунт Милошевский - Безцінний

Спершу Анатоль здивувався, чому Венді не запрошує їх до службового приміщення чи офісу, де мало бути затишніше, ніж у порожніх залах, пристосованих для обслуговування сотень гостей. У ресторані збагнув. Венді облаштувала тут куточок для себе, а решту перетворила на полігон для Чарлі. Мусила витратити багато часу на те, щоб розмістити всі стільці й столи таким чином, щоб вони перетворилися на нерегулярну огорожу. Посередині було ще кілька столів і стільців, а крім них, якісь скриньки, миски, горщики й трохи безпечного кухонного начиння на кшталт лопаток та ополоників.

Венді, побачивши їхні здивовані погляди, пояснила, що відколи створила променадник (вона справді вжила термін jail-yard) [87] Тюремний дворик (англ.). , їй стало набагато легше. Раніше був вибір: або сидіти з Чарлі в малому помешканні, що їх обох доводило до нестями, або ганяти з ним коридорами, тремтячи від страху, що він утече від неї й заховається в найбільш невідповідному і найнебезпечнішому для нього місці.

— Малий дуже спритний, — звірялася їм пошепки, ніби Чарлі, що цієї миті розмішував у горщику «суп» із гумових звіряток, міг її почути й суворо покарати. — Якось я його підстерегла, коли він заховався за вазоном, умостився там і сидів нерухомо півгодини, щоб я його не знайшла. Ви собі це уявляєте? Півгодини, яка дитина здатна на щось подібне? Я знала, де він, сама заховалася за колоною й чекала, що буде далі. Думала, що зараз почне бігати й кричати: «Мамо, мамо!» Але ні, — Чарлі полишив суп і пильно подивився в їхній бік, Венді стишила голос до ледь чутного, — аж за півгодини обережно вийшов, прочимчикував через весь готель до кухні, підсунув собі скриньку, відкрив холодильник і дістав із нього шмат сирого м’яса.

— І з’їв? — запитав Анатоль таким самим драматичним шепотом.

— Не перебільшуйте, це ж дитина, а не якийсь монстр. — Венді здавалася ображеною. — Жбурнув на підлогу, а потім почав викидати решту.

— Ба, ба? — пролунало зовсім поруч із ними. Анатоль і Ліза здригнулися.

— Так, синочку, мамуся розповідає, який ти солоденький. Іди побався звірятками. Де слоненятко? Де тру-ту-ту? Де воно?

Якусь мить Чарлі дивився на них очима досвідченої дорослої людини, відтак розвів ручки, загукав: «Де-є-є, де-є-є» — і побіг шукати слоненятко.

Вони розповіли Венді про графа Мілевського, про його пригоди, палац і колекцію картин польських художників, справу імпресіоністів про всяк випадок делікатно оминули. Венді зачудовано слухала, коментуючи розповідь англосакськими ахами й охами. На жаль, коли сказали, що шукають сліди графа, безпорадно знизала плечима. Не чула про горища, підвали, архіви зі старими документами, жодних картин тим більше не бачила. Стіни в кімнатах і коридорах були оздоблені знімками Хорватії з листівок, десь також бачила якусь графіку або малюнки вугіллям, важко сказати, бо вона на цьому не розуміється. Але точно жодного живопису.

— Вам слід поговорити з моїм чоловіком, — сказала. — Я дивлюся за малим, але він, коли не може писати, ходить коридорами, мабуть, у кожному кутку тут побував, навіть у порожньому басейні уже був. Якщо тут щось є, то він точно це бачив. До того ж, я погано знаю хорватську, а він може зателефонувати до власників, може, вони щось знають.

Чарлі покінчив із супом, покінчив також зі слоненятком, дурів тепер у найвіддаленішому від них кутку свого променадника, раз-по-раз розганяючись і вдаряючись в оббивку спинки одного зі стільців, що становили загорожу. Це могло здаватися веселою дитячою грою, проте нею не було. Чарлі вдаряв в одне й те саме місце, і важкий стілець за кожним разом пересувався на міліметр. Малюк реалізовував план утечі з наполегливістю в’язнів, які ложечками проколупують залізобетонні стіни.

— Іноді я його боюся, — тихо промовила Венді. — Ніби бігає й сміється як будь-яка дитина, але ніколи насправді не бавиться. Він утілює якийсь план.

— А ми можемо порозмовляти з чоловіком? — запитала Ліза.

— Чоловік зараз працює. — Венді уникала їхнього погляду, і Анатолю стало ніяково.

— А він матиме колись перерву? Ми не заберемо багато часу, зрозумійте, будь ласка, у нас за плечима довга подорож, і якби вдалося хоч на хвилинку…

— Чарлі!

Зірвалася й кинулася притьмом через їдальню, бо хлопцеві вдалося врешті пересунути стілець настільки, щоб вирватися на волю.

За хвилину повернулася, тримаючи на руках дитину, що звивалася й несамовито репетувала. Малюк був у розпачі, що йому вкотре зіпсували його план підкорення світу.