Зигмунт Милошевский - Безцінний

— У мене пропозиція, — мовила Венді. — Желько працює в іншому будинку, щодня має перерву з дев’ятої до дванадцятої ранку. Залишіться до завтра, в нас тут зо три сотні кімнат, тож місце є. Кухня оснащена, бар, щоправда, зачинений, але я маю пляшку віскі на чорний день. А протягом цього часу ви можете роздивлятися тут і гуляти по острову. Що скажете?

Звісно, погодились, попри те що незалежно одне від одного пригадали собі всі горори про червоні трактири.

— За однієї умови. — Венді мовила це таким тоном, що навіть Чарлі припинив пручатися у її руках. — Ви не будете заходити до старого будинку на пагорбі й узагалі не будете до нього наближатися. Обіцяєте?

Пообіцяли, хоча обоє одночасно подумали, що, може, все-таки ліпше було б повернутися до Ровіня на вечерю й нічліг.

Проте залишилися.

Була в жахливій депресії. На вечерю знову замовила шматок торта «Захер». Сподівалася, що це їй підніме настрій, але не підняло. Колупала виделкою ледь початий десерт і не могла полишити думку про те, що почувається старою, самотньою й непотрібною. Старосвітська видовжена ресторанна зала готелю «Відень» була порожня, якщо не брати до уваги офіціантку, що нудилася за стійкою бару. Не могла позбутися думки про те, що візит до столітньої жінки — єдине, що чекає її на Святвечір. У чужій країні, в чужому місті, в товаристві цього паразита, який мав бути коханням її життя і присутність якого тільки посилювала болісне усвідомлення, що все назавжди втрачено.

Не завершили своєї розмови вчора, не завершили сьогодні. Кароль пішов до знайомих, а вона залишилася, пославшись на головний біль. Сама не знала чому. Не хотіла бути серед людей? Не хотіла бути в товаристві Кароля? Чи, може, панічно боялася того, що вони могли б завершити розмову?

Повинна була зателефонувати до батьків, але не мала сили вислуховувати претензії і докори. Тим паче, що всі вони були обґрунтованими, донька з неї була така сама нікудишня, як і наречена. Мабуть, матір з неї також була б нікудишня. Мала бути якась причина, через яку найближчими їй істотами були німі постаті зі старих полотен. Добрі друзі, які завжди охоче виражають мовчазне схвалення з-під лаку. Саме такі, яких вона потребувала.

Грюкнули вхідні двері біля рецепції, повіяло холодом. Почула кроки чоловіка, який енергійно біг сходами, голосно насвистуючи знайому мелодію. Намагалася згадати, що це було, мелодія асоціювалася з телебаченням, чоловіком у темних окулярах, чорно-білими польськими фільмами.

Насвистування вже затихло десь у коридорах готелю «Відень», коли нарешті все стало на свої місця. Ну звісно, що ж іще міг насвистувати цей негідник, як не безсмертний шлягер Гемара.

Як там було? Хвилину копирсалася в пам’яті.

Якось, може, іншим разом, та сьогодні ні… на, на, на, на, щось там, щось там… сьогодні неможливо… Дні стають чимраз коротші, може, завтра чи позавтра, та сьогодні точно ні.

Розгнівана, різко відсунула від себе тарілку й підвелася, твердо вирішивши наздогнати Кароля Бознанського й різко сказати йому, що вона думає про його нестерпні підтекстики.

Але це точно означало б завершення вчорашньої розмови.

Тому сіла й терпляче чекала, поки злість угамується.

Ліза Тольґфорс і Анатоль Ґмітрук провели дуже приємний вечір з Венді, яка одразу після того, як Чарлі заснув, зазнала раптової метаморфози, перетворившись з переляканої, зацькованої жінки на інтелігентну й дотепну душу товариства, яка під віскі засипала їх безліччю анекдотів, розказуваних з англійською відстороненістю.

Чудово проводили час, хоча обоє відзначили, що жодна з розповідей Венді не стосувалася ні Чарлі, ні Желька, таємничого хорватського письменника, усамітненого в будинку на пагорбі.

Будинок вони бачили під час прогулянки островом і вирішили, що це має бути справжня графська резиденція. Досить ретельно оглянули готель і переконалися, що жодна його частина не могла з’явитися раніше, ніж у сімдесятих роках. Перетрусили склади, переглянули течки в офісі, зазирнули в кожен закуток, який хтось міг використати для переховування старих паперів. Не знайшли нічогісінько, тож візит у будинок на пагорбі був їхнім останнім шансом на виявлення тут хоч чого-небудь.

Огляд околиці теж не дав жодного результату. Частина парку мала вигляд давнього саду, в одному місці знаходився таємничий морський грот, в іншому було щось схоже на петлю наприкінці автобусного маршруту з гаражем і круглою площею посередині — досить своєрідна конструкція на острові завдовжки шістсот метрів. Обійшли старий будинок, захований поміж деревами, і хоч як їм кортіло зігнорувати застереження Венді й зайти всередину, цю ідею вони облишили.