Зигмунт Милошевский - Безцінний

Одна ніч їх не врятує, тож безглуздо було ризикувати, щоб потім письменник їх прогнав, замкнувся та ще й викликав поліцію, бо якісь чужинці його потурбували.

Решту ночі провели в біганині на голяса коридорами готелю й сексі в різних несподіваних місцях, з яких найоригінальнішим і найбільш збуджуючим була величезна хромована стільниця в готельній кухні. Кожен їхній рух викликав легкі вібрації конструкції, які накладалися одна на одну, і те, що на початку було легким побризкуванням підвішених на витяжці каструль і сковорідок, у верхній точці перетворилося на кухонну симфонію божевільної гуркотнечі та гудіння.

Незабутні враження.

Ліза вже спала, коли Анатоль, як і попередньої ночі, вийшов на терасу. Перед собою бачив занурений у сон, добре освітлений та по-святковому вбраний Ровінь, який віддзеркалювався у хвилях води. Праворуч між деревами чорніла брила палацу Мілевського, тобто будинку на пагорбі. В устах Венді це визначення звучало як назва фільму жахів.

Звідси він не бачив світла, запаленого у вікні. Зате виразно чув безперервне цокання друкарської машинки. Вже за кілька хвилин Анатоль навчився розпізнавати її ритм. Спочатку монотонне стукотіння, потім сухе тріскотіння під час зміни рядка і знову стукотіння. Під час діалогів було менше стукання й більше тріскотіння. Хвилини тиші означали або паузи на обмірковування, або зміну аркуша.

Повернувся до ліжка. Було тепло, тому залишив вікно відчиненим, і тихий стукіт супроводжував його, аж поки заснув. Перед сном Анатоль іще подумав, що треба бути або мазохістом, або претензійним графоманом, щоб у двадцять першому столітті використовувати друкарську машинку.

Ольга Бортник мешкала у кам’яниці на вулиці Максима Кривоноса, на схилі Високого Замку. Лоренц тільки промовисто глянула на Кароля, коли той називав адресу таксистові, але нічого не сказала.

Кароль знизав плечима. Хіба рідко траплялося в історії, що герої одного народу для інших є терористами? Досить згадати Пілсудського. Фактично Кривоніс був козацьким полковником, одним із головних очільників антипольського повстання Хмельницького, що прославився здобуттям Бара, Кременця і, власне, Високого Замку у Львові. То й що з того? Хто-хто, але якраз поляки, які самі всю свою національну ідентичність збудували на більш чи менш безсенсовних повстаннях проти окупантів, повинні визнати це право для народів, яких самі окупували.

Деу Ланос (схоже було, що всі ланоси й нубіри з польських вулиць опинились у Львові) за кілька хвилин привіз їх за вказаною адресою, вимагаючи за це двадцять гривень, тобто смішну суму в кілька злотих. Вийшли з таксі перед скромним триповерховим будинком, який дуже нагадував краківську забудову.

Бортник мешкала на високому цокольному поверсі, одразу біля сходів. Її онука — вони досі не знали, як її звуть, — чекала в дверях і мовчки затягла їх всередину, перш ніж вони встигли роззирнутися на сходовій клітці.

Кароль відзначив тільки те, що завжди відчував у краківських будинках — неприємний, волого-дріжджовий сморід затхлості, такий пронизливий, ніби скрізь палили свічки з ароматом «галицький підвал». Не терпів цього, йому здавалося, що його обліплює цей сморід, завжди після візитів до краківських арт-дилерів і колекціонерів укидав усе шмаття до пральної машини.

У помешканні пахло інакше, і це була дуже приємна несподіванка. Пахло смаженим м’ясом, пряником і літньою людиною. Кожен із цих запахів був такий інтенсивний і специфічний, що навіть у суміші з іншими його цілком можна було впізнати. Кароль вирішив, що старша пані живе з онукою, щиро сумнівався, що сторічна жінка сама порається в кухні.

— Щиро вам дякуємо, — почала Лоренц, але онука лише махнула рукою і скривилася; це могло означати, що нема про що говорити. Каролеві спало на думку, що, можливо, онука пані Бортник почала колись нею опікуватися в надії, що після її смерті успадкує квартиру, на перший погляд дуже гарну й простору. Якщо так, то гірко прорахувалася.

Уявляв собі, як змінюється вираз обличчя онуки на родинних знімках з кожним наступним днем народження старенької. Вісімдесятий, вісімдесят п’ятий, дев’яностий, дев’яносто п’ятий, нарешті сотий, ювілейний. Біля старенької позує мер Львова, а онука тримає в руках величезний букет і замислюється над тим, де, в біса, її життя.

Пирснув сміхом, на що онука повернулася з такою міною, ніби він осквернив святе причастя. Щоб відвернути увагу, потягнув носом і вибачливо показав на нього. Онука забрала їхні пальта й провела коридором до вітальні.