Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Ні. Вони всі у мене. Не скажу, де саме, але в надійному місці. Ну гаразд, я продала кілька тих, які не справляли на мене враження, щоб мати трохи готівки на поточні витрати.

— Трохи?

— Трохи мільйонів.

Промовила це таким тоном, що він не витримав і щиро розсміявся. Міг би полюбити цю дівчину. Жінку, радше.

— Сказати тобі, як я розумію живопис? — запитала вона мить. — Не хвилюйся, я не Лоренц, ніякої лекції не буде.

— Ну.

— Живопис — це світло. Звичайна фізика. Світло видобуває все з небуття й відбивається від усього, переломлюючись у різний спосіб, завдяки чому народжуються кольори. Живопис — це спроба відтворення цієї швидкоплинної миті, коли відбита від світу нескінченна кількість променів світла падає на сітківку. Просто?

— Мабуть.

— Звісно, це вдавалося багатьом художникам і раніше. Але тільки мій Клод та інші імпресіоністи показали, що світло — це життя. Їхні картини промовляють: живемо у світі світла. Не у світі, де світло розвіює морок. Не у світі, де світло веде нас крізь темряву й чекає наприкінці чорного тунелю. Просто в світі світла й життя. Ти знаєш, що вони не використовували чорного кольору?

— Справді?

— Справді. Тобто, не були догматиками, але всього досягали, змішуючи тільки ті кольори, які є у веселці. А що таке веселка? Світло, розщеплене крапельками води. Їхні найкращі картини — це вхоплена мить світла, як крапля життя, залита смолою. Щодня в усьому світі є нескінченна кількість таких моментів світла, і вони створюють життя. І в кожній їхній картині я бачу ці миті, і, може, це звучатиме пишномовно, але тоді я думаю, що добре бути людиною. Просто добре. Ти віриш у Бога?

— Не знаю.

— Я теж не знаю. Радше ні. Але вірю в людину. У «Сніданок на траві», в «Жінку з парасолькою», в «Лебедине озеро», в полонез «Ля-бемоль мажор», у Реймський собор, Девіда Коперфілда і Роню, доньку розбійника. Покажи мені бога, який зможе створити щось подібне.

— Ти ж знаєш, що відповідають віруючі. Що крокуси на гірській галявині, коні в галопі, розмір 65Е…

— Я для тебе занадто пласка?

Засміявся.

— Знаю, що ти хочеш сказати, — вела далі. — Але природа прекрасна завдяки випадку. Сонце — це куля газу, кінь став таким, яким є, у процесі еволюції, бо так йому було зручніше, гори такі, які є, бо спочатку зіткнулися дві тектонічні плити, а потім вітер і дощ зробили свою справу. Розумієш, про що я? Усе воно прекрасне, але не створювалося, щоб бути прекрасним. Ми знаємо, як воно виникало, з фізики, хімії, біології. Якщо існує якийсь творець, то його творіння обмежилося тим, що він кинув навмання декілька атомів гідрогену й сказав: гей, побачимо, що вийде. Як для мене дадаїзм, або навіть не це. Тільки людина здатна свідомо створювати прекрасне. Мій Клод кожного бога кладе на лопатки. І, може, я занадто пласка, але непогана в ліжку.

— Припини, я пожартував.

— Авжеж. Ти хотів би, щоб великі цицьки безладно метлялися тобі перед носом. Неймовірно, чоловіки — остаточний доказ того, що в акті творення немає жодного сенсу. Просто якісь чудернацькі створіння випадково виникли в результаті мільйонів років мутації генетичного коду.

Поцілував її в маленькі груди, встав і потягнувся. Усі його м’язи боліли. Підійшов до дверей на терасу й відчинив їх навстіж. Було приблизно десять градусів, повітря було приємно прохолодним і пахло морем, втішна зміна після арктичної шведської погоди. Як-не-як, Середземне море.

Полетіли через Мюнхен до Трієста, там орендували маленький Фіат Панда і за півтори години проїхали сто кілометрів між італійським портом і хорватським містечком Ровінь, дорогою перетинаючи Словенію. Наступна година пішла на пошуки нічлігу. Сезон уже скінчився, і майже скрізь було зачинено, до того ж за три дні до Різдва хорватам було не до прийому іноземних туристів. На щастя, не всім.

Переплатили, але місце було чудове. Вийшов на холодні кам’яні плити тераси й роззирнувся. О другій ночі єдиним звуком у містечку було хлюпотіння моря. Їхня вілла стояла на краю площі у старій частині міста, розташованій на мисі; перед собою Анатоль бачив вузьку вулицю, пристань із кількома щільно накритими на зиму яхтами і темні води Адріатики, з яких за кількасот метрів далі виринав довгастий силует порослого деревами острова Санта-Катаріна.

Місяць висвічував із темряви обрис будинку на пагорбі, який сто років тому був казковою садибою графа Ігнація Корвін-Мілевського.

В одному вікні світилося.

Не можна сказати, що вона уникала Кароля після вчорашнього. Просто не шукала жодного товариства — ані його, ані будь-кого іншого. Виспалася, з’їла сніданок і, вирішивши, що заслужила на щось солодке, потішила себе великим шматком торта «Захер». Був смачнющий, і мусила визнати, що Кароль мав рацію — кав’ярня «Віденська» була достатнім аргументом, щоб зупинитися в готелі «Відень».