Зигмунт Милошевский - Безцінний

Подумав, що дістане через неї виразку. Може, це й на краще, що в них нічого не вийшло.

— Востаннє: тобі справді не муляє, що сидиш у ресторані на розі вулиць Степана Бандери і Героїв УПА?

— Ні.

— Українських націоналістів, воєнних злочинців, винних у винищенні польського народу?

— Тихіше. Не варто в одній фразі вживати слова «Бандера» і «винищення». Не забувай, тут багато людей розуміють польську.

— Нехай інакше називають свої вулиці, тоді не будуть змушені це чути.

Вирішив промовчати і взятися до їжі. Яка це була насолода! Під хрумким шаром жирної шкуринки була така ніжна свининка, що її шкода було ковтати. Намагався жувати ретельно, старанно розподіляючи їжу по смакових сосочках, щоб якнайдовше відчувати її в роті.

— Що це за м’ясо? Просто цікаво.

— Це не м’ясо. М’ясо буває в «Бедронці» [81] «Бедронка» — мережа польських супермаркетів. . Це, моя люба, найрозкішніший шматок поросятинки на світі.

— І чим вона відрізняється від свинини?

— Тим самим, чим телятина від яловичини і ягнятина від баранини. Поросятко малесеньке. Розкішне молочне поросятко.

— Запечене в молоці?

— Ні, запечене нормально. Йдеться про те, що ще годувалося молоком матері.

— Коли його закололи?

Зціпив зуби. Дурна відьма довела до того, що порося почало рости в нього в роті. Перед очима постало маленьке рожеве створіння, задоволене життям, приспане біля грудей задоволено рохкаючої свинки. І ручисько українського різника, що його хапає.

— Їси немовля.

Вирішив удати незворушність. Лише поблажливо усміхнувся й поклав до рота кусень м’яса.

— Ти чув, що за свиней розумніші тільки люди й інші примати? Гадаєш, свині не розуміють, що діється з їхнім потомством? Бо таке поросятко, мабуть, іще замале, чи не так? Воно просто дуже боїться.

Насилу проковтнув. Відклав виделку й відсунув убік тарілку з початою стравою. Дивився на усміхнене задоволене обличчя докторки Лоренц, дивився на чорні — місцеві, певно, думали, що козацькі — очі, біляву гривку, яку вона щомиті здмухувала з очей. На тендітні, майже дитячі долоні, які сплела перед собою. І незважаючи ні на що, не зміг по-справжньому розлютитися.

— І це не я тебе покинула.

Невже вони мали нарешті відбути розмову, яка жодного разу так і не відбулась? Тут, у підвалі львівського ресторанчика, стилізованого під сільську хату? Серед овечих шкур, білених стін, кахляних пічок та офіціантів у вишиванках?

Вихилив іще одну чарку горілки й кивнув офіціантові, щоб той поповнив запаси. Закусив салом, як завжди чудовим, хоча солонина від його улюбленого ковбасника у Мщонові гідно з ним конкурувала.

— Цікаво, — мовив після хвилини роздумів. — Ти спакувала валізку й пішла, грюкнувши дверима, потім прослизнула за моєї відсутності по решту речей і залишила ключі в скриньці, — він підвищив голос, — але це не ти мене покинула.

— Ні. — Сперлася підборіддям на сплетені руки. У теплому світлі свічки була напрочуд гарна. — Ти покинув мене емоційно й не залишив мені вибору. Факт, що це я вийшла з твого помешкання, не міняє того, що мене покинули. І що я заслуговую на вибачення.

Йому не вірилося, що він це чує. Випив чарку і з’їв тоненьку скибочку сала, щоб виграти час.

— А це що, сир?

— Сало.

— Що?

— Я міг би сказати, що це щось на кшталт нашої солонини, але це не те саме. Солонина — це шматок жиру, а сало, як би це сказати, сало — це стиль життя.

— Отже, сало. Воно теж з поросяти?

— Ні, зі старої, змученої життям свині, яка зраділа, побачивши сокиру, бо вже давно благала про евтаназію. Сало — це святе, і не може бути й мови, щоб ти мене від нього відвернула. Ти знаєш, що тут його їдять навіть у шоколаді?

— Облиш, бо мене знудить.

— У тебе хтось є?

— Що? — Різка зміна теми на мить вибила її з рівноваги.

— Питаю, чи в тебе є хтось?

— Це тебе не стосується.

— Та годі тобі, за давньою дружбою. Є хтось?

— Нікого постійного. Трохи короткочасних знайомств, трохи пристрасті, кілька захоплень, що згоріли швидко, але яскравим полум’ям. Ну й один серйозний шанс на стабільність. Юрист, ми познайомилися через приятелів з міністерства. Дуже пристойний, такий типу Расселла Кроу, тільки спортивніший. О, Расселл Кроу з «Гладіатора», саме так.

— Супер. А яким спортом займається?

— Запитай, яким не займається. Він інструктор з лижного спорту й тенісу, але зараз, мабуть, більше займається вітрильним спортом. Не в стилі пристань, пиво, гітара, а винятково регати, океан, хвилі завбільшки з багатоповерховий будинок. Каже, що тільки живучи на стику двох антагоністичних стихій, води й вітру, він почувається вільним.