Зигмунт Милошевский - Безцінний

За дерев’яною стіною щось голосно загарчало, і вона відступила на крок. Хотіла йти далі, але побачила дірку від сучка в дошці й вирішила подивитися, що за котів там тримають шведи. Обережно притулила обличчя до холодного дерева і відчула різкий запах диких звірів, що йшов із середини. Зазирнула, мружачи око, особливо не сподіваючись побачити що-небудь у темряві. Але побачила: велике блискуче око лева, який з другого боку так само зацікавився нею, як вона ним. Велике жовте око з чорного зіницею.

Око глянуло на неї, а потім зникло так блискавично, ніби лев випарувався. Не встигла здивуватися, аж раптово могутнє ревіння звіра ошелешило її так, що вона, позадкувавши, всілася на купу снігу.

Лев двічі застережливо чмихнув і пішов займатися своїми справами, а вона зрозуміла, чого стосувався той тривожний дзвіночок. Він стосувався того, що розповідала про Мілевського і місто, в яке він був так закоханий, — про Львів.

Докторка Зоф’я Лоренц голосно розсміялася, різко вдихнувши морозяне повітря, аж защипало в горлі та легенях. Звісно, як же інакше! Так ніби хтось інший міг бути у це замішаний, окрім найтаємничішого колекціонера Речі Посполитої. Якби ж то просто найтаємничішого. Ні, найтаємничішого єврейського фінансиста, промисловця, і хто знає, може, взагалі найтаємничішої людини тих часів.

Знала, де його шукати. Тепер лише мала переконати решту, що всупереч очевидності та здоровому глузду, замість залягти на дно, мають поїхати до Хорватії та України. Це звучало божевільно, але вона вірила, що на цьому етапі тільки нестандартні дії можуть дати ефект. По-перше, існувало побоювання, що стандартні кроки передбачили інші й чекатимуть на них усюди. По-друге, очевидним слідом перед ними вирушало багато інших, і ніхто з них нічого не знайшов.

Так, божевілля — це єдиний шлях. Справжнє розумове партизанство. Дідусь би нею пишався.

Швидко повернулася до товаришів, аби поділитися цими висновками, але в смердючій оборі всі спали як убиті. Не роздумувала довго, залізла у спальник, умостилася в сіні й одразу заснула. Остання її думка була про те, що води мало й безглуздо було б марнувати її на чищення зубів.

Не міг примусити себе вилізти з ванни. Сидів у ній уже дві години, і хоча поряд з ванною лежало кілька газет, які захопив на рецепції, навіть дістати їх, щоб дізнатися, що діється на світі, — не кажучи вже про читання, — було понад його сили. Інша річ, що у світі нічого не відбувалося, всі готувалися до Різдва, та й тільки.

Зрештою лише одна дія була йому до снаги. Постукувати ногою по крану, аби додати теплої води, коли відчував, що стає холодніше.

Тож Кароль Бознанський постукував. У середньому кожні десять хвилин. І обіцяв собі, що це останні десять хвилин. А потім знову стукав. Не тому, що протягом стількох днів почувався брудним, і навіть не тому, що стільки днів мерз. Просто у ванні почувався у відносній безпеці.

Не думав, чи дістане його куля вбивці. Не думав про те, чи проламається лід під автомобілем. Ані про те, чи знайдуть їх у лісі шведські поліцейські. Чи замерзне на скандинавських бездоріжжях. Чи помітять їх працівники зоопарку, що прийшли залишити в їхній схованці трохи лайна й забрати трохи сіна. Чи не зжере його якийсь лев. Чи з автомобіля, який об’їжджає їх на дорозі, не вискочить найманець зі зброєю. Чи латвійський паспорт дозволить зареєструватися в обшарпаному готелі. І чи реєстрація не означає, що хтось по нього зараз прийде. Що хтось уже чекає на рецепції за рогом коридору, що він саме колупається відмичкою у замку, а може, вже навіть скрадається передпокоєм, тримаючи напоготові пістолет із глушником. І навряд чи хтось в останню мить його врятує. Оскільки всі, буквально всі цієї миті були його ворогами.

В оборі зоопарку в Кольмьордені вони пробули ще два дні. Двічі з’являлися там працівники зоопарку, і тоді протягом півгодини вони намагалися не дихати, закопані в найдальшому кутку скирти сіна, сподіваючись, що ніхто не надумає задля жарту дужче налягти на вила.

Багато розмовляли, у чомусь погоджуючись, трохи сперечаючись, але врешті спільно дійшли висновку, що мають покладатися лише на себе й не можуть розраховувати на чиюсь допомогу.

— Мусимо знайти Рафаеля й відкрити його секрет, перш ніж знайдуть нас. Це наш єдиний шанс. Не задля щастя й добробуту, а для виживання, — сказала наприкінці Зоф’я, і це був найкращий підсумок дискусії. А потім пояснила їм, що у зв’язку з цим вони повинні зробити: розділитися й поїхати до Хорватії та України.