Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Чого ти знову гарячкуєш?

— «Чого ти гарячкуєш? Чого ти гарячкуєш?» — передражнила вона його. — Так запитуєш, ніби вже позуєш для знімків у Варшаві, за одну руку тримаючи Клода, за другу Вінсента. Якщо ця теорія правильна, то хтось між сорок п’ятим і сорок шостим роками викрав у Франка його заховану на чорний день колекцію і його секрет. І, мабуть, потім зжер, бо все знову без сліду зникає, це вже традиційно в цій історії. Мене це все дратує, дайте спокійно подумати.

Вишпорталася зі спальника, перелізла через купу сіна й вийшла на свіже повітря.

Назовні було темно й морозяно, подмух вітру зустрів її різким ляпасом. Їй пригадалося пекельне продирання через ліс, і Зоф’я мало не повернулася до теплого сховища, однак підняла комір куртки й примусила себе йти. Має подумати. Справді, має подумати сама, без трьох осіб над головою. Усе її мучило й доводило до стресу, не могла зосередитись, роздратування діяло на її мозок як алкоголь, затуманюючи й відбираючи ясність мислення.

Множили загадки й гіпотези, збуджувалися від збігів обставин, але бракувало якоїсь нитки, за яку можна було б вхопитися, щоб розплутати клубок. Звісно, це не так привабливо, як жонглювання таємницями, але тільки наполеглива праця могла дати ефект, інакше губитимуться серед загадок, що апелюватимуть до уяви, майже як у дзеркальній кімнаті, безпорадно дивлячись на власні відображення й фантазії замість фактів.

Це був не її стиль. Вона мусила все обміркувати, зважити всі «за» і «проти», знайти кілька варіантів розв’язання і вибрати потрібний.

На її думку, перед ними стояло чотири завдання.

Завдання перше: пересвідчитися, чи справді Мілевський мав колекцію французьких імпресіоністів.

Завдання друге: дізнатися, в чиї руки вона потрапила і як могла опинитись у Франка.

Завдання третє: підтвердити гіпотезу про секрет Франка.

Завдання четверте: знайти «Портрет Юнака».

На перше вона мала відповідь, третім не хотіла займатися, бо на цьому етапі це була чиста наукова фантастика, позбавлена елемента науки. Друге завдання не давало їй спокою. Бо якщо в Польщі хтось повинен це знати, то саме вона. Це вона мусила вдаватися до карколомних учинків, аби довести, що якась картина, яка з’явилася на аукціоні в Лондоні або в Гамбурзі, була викрадена з Польщі. Часто заради якоїсь дурниці, якогось звичайного пейзажу сиділа місяцями в архівах, шукаючи згадки, листи й документи, які б склались у правдоподібне походження в очах німецького суду.

Знала долі колекцій, а також знала долі колекціонерів, антикварів, арт-дилерів за останні сто п’ятдесят років. Смаки цих людей, уподобання, зв’язки, канали постачання. Знала, як картини змінювали власників. Справді, якщо хтось має визначити, хто міг купити в помираючого Мілевського таємничу частину його колекції, то тільки вона.

Але вона повинна мислити інакше, вискочити з колії. Цього її навчав дідусь, коли з іншими дітьми вони шастали старими укріпленнями перемишльської фортеці, щоб знайти захований ним «скарб» — портрет Рафаеля і бурштиновий камінчик. Думати інакше, думати всупереч, думати навпаки. Зміст гри був простий. Одного дня хтось із них одержував телеграму з першою підказкою. Наприклад: «СИНАГОГА КРПК ПІД КУЩЕМ МАЛИНИ КРПК». Звичайно, всі бігли як навіжені до синагоги й обнишпорювали вулицю і подвір’я навколо в пошуках куща малини. Аж поки до когось із них доходило, що йдеться не про те, що біля синагоги, а про те, що в самій синагозі, а в синагозі була міська бібліотека. А там вже досить було перетрусити примірники «Балладини» [80] «Балладина» — драма Юліуша Словацького, навіяна епохою романтизму; написана в Женеві в 1834 р. , щоб знайти іншу вказівку.

Над деякими шарадами морочилися цілими днями, дідусь ніколи їм не допомагав, і тоді завжди мали подумати про загадку абсолютно інакше, ніж до того. Дідусь називав цю систему розумовим партизанством.

Вона розуміла, що з міркувань безпеки не може віддалятися від їхньої обори, тому ходила туди-сюди вздовж приміщень для звірів, час від часу чуючи звідти помуркування і шум переміщення тіл. Не боялася, присутність живих істот, які не є людьми, певного мірою навіть заспокоювала її.

Міркувала. Думала над списками колекціонерів, зібрань, творів. Відокремлювала тих, хто точно не має зв’язку зі справою, від тих, хто може мати якийсь зв’язок. Подумала, що є щось очищувальне в тому, що вона має робити це без записника, без комп’ютера, без копирсання в інтернеті та без книжок на полицях. Лише вона та її знання. Завдяки фізичним зусиллям, свіжому повітрю та видобуванню із закапелків пам’яті прізвищ, подій і чисел її мислення набирало високих обертів. Раніше їй здавалося, що вона порпається в старій скрині. Піт і тяжка праця. Тепер усе кружляло навколо неї, як голограми у футуристичному фільмі, думала і встановлювала зв’язки дедалі більше й дедалі швидше.