Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Другий: колекція все-таки існує. Змінила власника десь у 1922–1945 роках. Хтось купив її у Корвіна. Безпосередньо або через посередника. Потім її вкрали німці, потім американці або росіяни. І тепер картини лежать у музейних підвалах у Москві, або в Петербурзі, або у Форт-Ноксі як надійне вкладення капіталу. Або висять у приватній колекції.

— Не думаю, — Лоренц похитала головою. — У приватній колекції змінилося б три покоління власників, і я не вірю, що серед них не знайшлося б жодної азартної паршивої вівці, яка не захотіла б перетворити свою частину спадку в готівку. Росіяни реально переховували в себе різні скарби протягом п’ятдесяти років, але нині показують навіть те, що вкрали. Чому мали б ховати те, чого ніхто не шукає? Американці — інша річ. По-перше, вони мають пунктик щодо таємниць. По-друге, можливо, бояться зізнатися, що війна означала для них щось, окрім надання геройської допомоги. І по-третє, це пояснювало б, чому їм важливо стерти нас на порох.

Цього разу скривився Ґмітрук.

— Бо що? Бо скажемо, що вони мають щось в урядовому сейфі, а вони від цього відмовляться? У всьому світі різні навіжені теревенять про вміст таємних сейфів, Ковчег Заповіту і прибульців із зони 51. Гадаєш, американці полюють на всіх цих людей?

Аргумент був слушний.

— Є ще один варіант. — Кароль випростав середній палець. — Колекцію сховали, і вона досі перебуває у схованці. Це міг зробити сам навіжений Корвін. Лише тому, що був навіжений, не хотів давати стерв’ятникам задоволення і замурував усе десь на своєму острові.

— Або в палаці в Ґераньйонах, і білоруські селяни спалили колекцію в грубах, коли створили колгоспи. — Усі подивилися на Лоренц таким поглядом, що Зоф’я вибачливо підняла руки. Можливо, вона справді була в не надто оптимістичному настрої.

— Її міг сховати перед війною якийсь антиквар…

— … і колекція згоріла в якомусь варшавському підвалі…

— Зоф’є! Ти можеш на хвилину вимкнути песимістичний режим?

Знизала плечима.

— Врешті, на неї міг накласти лапу один із німців під час війни, заховати до кращих часів і цих кращих часів не дочекатися.

— А чому б йому було нею не похвалитися під час війни? Не забувай, що і Ганс Франк, і Ґеринґ, та й інші пишалися своїми колекціями, вішали картини на стінах резиденцій, залишили масу слідів і в офіційних документах, і в листах та щоденниках.

Безглузде запитання. Напевно, вона дуже втомлена, якщо його поставила. Знала відповідь ще до того, як завершила фразу, але подумала, що пояснення Кароля може бути важливим для Лізи та Ґмітрука.

— Але старих майстрів! Не імпресіоністів і вже точно не Гогена й Ван Гога. Може, для верхівки це й не було такою дивовижею, як Пікассо, Гоген чи Клеє, [79] Пауль Клеє (1879–1940) — швейцарсько-німецький художник, учасник групи експресіоністів «Синій вершник». але такі картини ніяк не можна підтягати під означення реалістичного живопису чи академізму. Офіційно ці твори належали до «дегенеративного мистецтва», і жоден нацистський сановник при здоровому глузді не хвалився б, що це відповідає його смакам. Негайно з’явився б Гіммлер зі своєю манією германської суворої могутності й почав би нашіптувати фюрерові, що хтось із його преторіан закохався у жидівські імпресії та експресії.

— Гітлерівців справді цікавив тільки реалізм? — допитувався Ґмітрук.

— Та де там. Німці знали, що є цінним. Офіційно зневажали огидний модернізм, щоб догодити вождеві, а неофіційно виколупували найкращих імпресіоністів із зібрань французьких євреїв, як родзинки з тіста, під виглядом акції аріїзації. Просто цього не афішували.

— І кого з преторіанців ти підозрюєш у грішних нахилах до французького живопису? — запитала Лоренц, вкотре наперед знаючи відповідь.

— Якщо говоримо про колекцію, яка перебуває у Польщі, то мені пригадується лише одне ім’я великого знавця й любителя мистецтва.

— Франк.

— Авжеж.

З такою теорією повертаємося туди, звідки почали, подумала Лоренц і відчула розчарування. Губернатор Франк наклав лапу на Рафаеля і десь його заховав, невідомо де. Губернатор Франк наклав лапу на примарну колекцію французьких імпресіоністів і десь її заховав, невідомо де. Вони знають більше, але по суті знову не мають жодних слідів, жодної зачіпки. Або мають, але не можуть її вхопити. Намагалася все систематизувати, але в спальнику, на приємному м’якому сіні відчувала сонливість, думки уповільнювалися і плуталися. Очі самі злипалися.