Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Заспокойся, на зиму вони всі зачинені. Це тигри, а не сніжні барси.

— Ясно. Якщо тільки за останні п’ятнадцять років зоопарк не розжився на пум, сніжних барсів і полярних ведмедів. Я повертаюся.

І тут-таки крутнулася на п’яті, трусячись від холоду так, що їй насилу вдавалося утримувати рівновагу. Ґмітрук міцно вхопив її за руку й повернув. Впала б, якби не його підтримка.

— Куди повертаєшся? До лісу? До моря? Чи до когось, хто зігріє тебе запалювальними гранатами? Ходімо.

— Але куди ми йдемо? — плаксиво запитала. Від хвилинного бунту не лишилося й сліду.

— Туди, де зачинено твоїх зголоднілих бестій. Це африканські звірі, їм мали створити тропічні умови.

Менш ніж за п’ять хвилин дійшли до високої огорожі й ряду дерев’яних бунгало, які мали слугувати приміщеннями для звірів. Перезирнулися, коли за одними з дверей, що були схожі на вхід до стайні, щось зненацька заворушилося, дерев’яна стіна заскрипіла.

— На щастя, все по-старому, — мовив Ґмітрук, дуже задоволений собою.

Пройшли повз бунгало й опинилися біля сполученого з ними меншого хліва завбільшки з сільську обору. Бічні двері до господарського приміщення не були зачинені, й за мить вони вже стояли одне біля одного на невеликій загадковій території, що складалася переважно із запахів, поки Ґмітрук не знайшов вимикача і не ввімкнув світла.

— Тут нас ніколи не знайдуть, — сказав задоволено. — У нас є надійне природне джерело тепла, шкоди нам тут не буде. Треба лише пам’ятати, що маємо ховатися між восьмою та десятою ранку.

— Чому? — запитала Лоренц, у глибині душі не вірячи, що це відбувається насправді, що це не сон.

— Тоді міняють сіно.

Їхній новий дім був поділений на три частини. Середня була комунікаційною, з одного боку був вихід назовні через двері, якими вони дісталися всередину. З другого — замкнені, до того ж заґратовані двері вели до кліток зі звірями на зимівлі. З одного боку коридору аж під стелю громадилися тюки свіжого сіна. З другого, м’яко кажучи, громадилося сіно зужите.

Майор Анатоль Ґмітрук улаштував їм новий дім у тигрячому гноївкозбірнику.

Василій Топілін знову дивився в сумні очі Володимира Путіна. Був на нічному чергуванні, не мав жодної роботи, теоретично кожної миті могли подзвонити з дорученням якогось проникнення, але загалом це сталося тільки один раз. Служба безпеки була так само лінива, як усі публічні служби світу; всупереч поширеній думці шпигуни любили закінчувати роботу о сімнадцятій і вмощуватися з пивом перед телевізором.

Попри це, певно, в основному для того, щоб можна було говорити, що ФСБ ніколи не спить, в усіх департаментах були нічні чергування. Василій нудьгував у своїй частині коридору, а трохи далі, у Службі внутрішньої безпеки, нудьгувала Юлія. А коли люди нудьгують, то їм спадають на думку дурні ідеї.

Фліртували через імейл і смс-ки, спершу невинно й жартівливо, але що далі до ночі, то пікантніше, й усе йшло до того, що рано чи пізно ніби випадково зустрінуться на порожній робочій кухні й накинуться одне на одного як звірі. У цьому не було б нічого поганого, якби Юлія не була заміжньою, а її чоловік Віктор — багатолітнім якщо не приятелем, то близьким знайомим Василія.

Тож перед відповіддю на нескромну смс-ку, яка стосувалася менш видимих частин одягу Юлії, Василій пильно подивився в сумні ясні очі Володимира Путіна і сказав: «Що зробив би на моєму місці ти, Володю? Ну що?»

І тут задзвонив телефон. Номер невідомий. Василій проковтнув слину, переконаний, що це Юлія вирішила перевести їхній флірт на новий етап, етап стогонів по телефону. Він завагався, але вирішив не перебільшувати: зрештою, розмова по телефону — це не гріх.

Про всяк випадок поклав фотографію Путіна обличчям донизу.

— Так?

— Це я. Маєш мені допомогти. І обіцяю, що цього разу неодмінно віддячу.

Ліза стисло переказала їм свою розмову з Василієм, не називаючи, звісно, ні його імені, ні функцій. Знали тільки, що це «якийсь росіянин».

— У нас будуть латевські ксиви, — закінчила вона.

— Непогано, — покивав головою Ґмітрук. — Твій хлопець, поза сумнівом, сидить на Луб’янці, а ФСБ відома тим, що використовує російські впливи у колишніх республіках, щоб послуговуватися лівими документами. Прибалтика найкраща, бо достатньо посвідчення особи, щоб без проблем пересуватися союзом. А з балтійських країн Латвія найбільше зрусифікована. Ми матимемо посвідчення чи паспорти?