Зигмунт Милошевский - Безцінний

По той бік протоки вирувало життя: їздили автомобілі, метушились люди, з кав’ярні долинали звуки джазу. На Санта-Катаріні не було ні життя, ні руху, ні музики.

Було тільки плюскотіння моря, невеличкі хвилі спроквола відбивалися від вкритої водоростями набережної.

— Майже як у фільмі жахів. — Ліза застібнула блискавку куртки під саму шию. — Безлюдний готель у міжсезоння, старий палац дивакуватого графа, його могила, захована поміж деревами, й похмурі таємниці. Цікаво, що ми тут знайдемо?

— П’яного сторожа, наповнений листям басейн і складені стосами запилені лежаки.

Обійняв її, і разом рушили стежкою між деревами. Анатоль був готовий висміювати всі страхи своєї товаришки, але йому самому було не по собі, коли заходив у темний ліс на відрізаному від світу острові. І хоча вони недавно відвідували і відрізані від світу острови, і покинуті кемпінгові містечка, але усвідомлення існування сплячого курорту реально впливало на свідомість.

Ліза прийняла гру:

— А також ляльку між сухим листям на дні порожнього басейну; стару рипучу карусель, що крутиться сама по собі; пляжний м’яч, який поволі стрибає сходами в наш бік: пак, пак, пак.

— Бліде обличчя хлопця, ледве помітне за фіранкою, — додав він.

— Пара в літніх костюмах на вітрильнику біля пристані. Вона вибухає голосним сміхом…

— … і зникає, як тільки відведеш погляд…

— … лунає голосний плюскіт, наче риба скинулася біля берега…

— … і раптом той самий сміх лунає з різних боків острова, хтось гукає на поміч…

— … починаєш бігти, щоб допомогти, і спотикаєшся…

— … об відрізані дитячі долоні, що стирчать із ямок на полі для міні-гольфа…

Вибухнула сміхом.

— Ну ні, ти зіпсував весь настрій! Мало бути страшно, а не гротескно.

Вийшли з лісу на майданчик перед готелем «Катаріна». Подивилися на готель, перезирнулися, не приховуючи розчарування. «Катаріна» мала вигляд типового будинку з фанери, які тисячами стоять на узбережжі Туреччини, Тунісу та Єгипту. Жовтий фасад був такою собі мішаниною мавританського стилю з ренесансними колонадами і будинком відпочинку «Бриз» із якогось смердючого смаженою рибою балтійського курорту. Повно різних елементів — переважно балконів і лоджій — існували ніби для того, щоб приховувати факт, що ця обитель — просто панельна багатоповерхівка, тільки з видом на море. Якщо палац Мілевського перетворився на цю потвору для рум’яних від сонця англійців та їхніх рум’яних утіх, то граф мусить перевертатись у труні.

Проектувальник цієї обителі, прихильник релігії кітчу та вірнопідданий Його Величності Несмаку, на додачу оздобив територію живоплітиками, фонтанчиками, вазончиками, газончиками й місточками з кованими балюстрадками.

— Тут узагалі хтось живе? — запитала Ліза.

— Напевно. Я не вірю, що це все отак стоїть собі без будь-якого догляду.

— То що, перевіримо, чи сторож і його родина не чекають на нас усередині? Замучені, з обдертою шкірою, вмощені біля столу, ніби за сніданком?

— А коли ми зорієнтуємося, що два місця накрито спеціально для нас, буде вже запізно.

Перейшли місток над фонтанчиком, минули живоплітик і опинились у затінку. Анатоль поклав руку на обертові двері, і у цю саму мить усередині пролунав крик малої дитини. У протяглому, повному страждання «н-і-і-і», примноженому луною, було щось, від чого в Анатоля волосся стало дибки. Вони нас наздогнали, подумав він. Хто б нас не переслідував, передбачив цей хід, з’явився перед нами й почав убивати.

Уява почала малювати йому картини того, що дуже лихі люди можуть зробити з беззахисною дитиною. Швидко відчинив двері й забіг усередину, відчуття загострилися, із затихаючої луни намагався визначити напрямок.

Просто перед ним була рецепція, ліворуч — широкий коридор, який, напевно, вів до ресторану, праворуч — сходи нагору і двері до адміністративних приміщень. Кинувся коридором уперед, зірвав зі стіни кований кронштейн, щоб мати хоч якусь зброю. Полетіли іскри, на мармурову підлогу посипався тиньк. За кілька кроків черговий уривчастий крик запевнив його, що біжить у правильному напрямку.

Господи, хоча б не було запізно, подумав він.

Дитині якимось чином вдалося вирватися від мучителя, оскільки коридор наповнився швидким тупотом маленьких ніжок.

— Я тебе приб’ю! — крикнув англійською вібруючий від люті жіночий голос.

Анатоль рвонув щосили, був певен, що ніколи раніше не бігав так швидко.

— Я тобі покажу, паршивцю!