Зигмунт Милошевский - Безцінний

Потім умовила себе вийти в місто. Хотіла залишитися на безпечній території готелю, а ще ліпше на безпечній території кімнати, але подумала, що жити нормально — це найкращий спосіб залишатися при здоровому глузді. Інакше без кінця все аналізувала б і розбирала. Треба принаймні вдавати нормальність.

Прогулювалася зимовим Львовом, дуже здивована, що вже 23 грудня, а ніде не видно того шаленства, яке буває в Польщі перед святами. Лише згодом усвідомила, що в Україні греко-католики, як і православні, відзначають Різдво на початку січня.

По другий бік кордону, в її рідному Перемишлі, усе відбувається інакше. Мати метушиться цілий день, щоб потім до пізньої ночі готувати риб’ячі голови, розмірковувати, чи заправляти заливну рибу желатином, чи, може, й так застигне. Саме такі спогади мала з родинних свят. Метушлива мати, що виловлює з паруючого казана риб’ячі голови з білими очима.

І мрія Кароля Бознанського. Село, піч, традиційний дім, купа дітей, втомлена жінка, що виловлює з казана риб’ячі голови.

Ні, дякую.

Гуляла, вбираючи атмосферу міста. Львів виглядав бідно, попри зусилля з нагоди футбольного чемпіонату не вдалося приховати десятиліття радянської занедбаності. Київ, Донецьк чи Харків зі своєю збройною промисловістю ще могли в часи СРСР розраховувати на милість Москви, але Львів — інтелігентське місто, духовно пов’язане з Польщею, яка завжди створювала проблеми, — був приречений на жалюгідне існування. І це впадало у вічі, видно було, що про це місто здавна ніхто не дбав, а тепер навіть якби хтось і хотів, то нема за що. Тут не було європейських фондів, не було мільярдів на реформування, поліпшення й оздоблення.

Шкода, подумала вона. Місто мало свій шарм і позитивну енергію, почувалася тут добре. Воно видавалося справжнім, не таким пластмасовим, як польські міста.

Думаю, як Кароль, покартала себе. Не таке пластмасове, більш справжнє, природніше. Скоро дійду до такого ж апофеозу життя подалі від цивілізації, як він. Молоко від справжньої корови, полуниці тільки в червні, а лисички, тільки принесені з лісу, жовтіші, бо обісцяні лисицями. Пологи, мабуть, у світлі свічок на баранячих кожухах, вона кричить, біля узголів’я сільські баби розхитуються вперед і назад, проказуючи молитви.

Стояла біля пам’ятника Шевченку, коли Сергій виріс перед нею як привид. Надворі його вигляд претендента на членство у мафії доповнювала шкіряна куртка три чверті.

— Є інформація, — сказав він, вимовляючи це як «інформац’я».

У Хорватії він був лише раз, багато років тому вибралися з Сильвією на кілька днів, перш ніж з’ясували, що найбільшу втіху дають їм Швеція й Норвегія. Від тієї поїздки залишилося кілька невиразних спогадів. Містечка, приклеєні до моря, кам’янисті пляжі, м’ясо-гриль, немилосердно солона порівняно з Балтикою вода. І заздрість, що хорватам історія подарувала такий чудовий шматок світу для господарювання. Адріатична цукерка, слов’янська варіація на тему італійської рів’єри, тільки доступніша, не така нахабна й бундючна. А може, їм це тільки так здавалося, бо були горе-туристами з Польщі, які подорожували старим Сітроєном і краще почувалися в хорватських осередках Фонду робітничого відпочинку і приватних квартир у Дубровнику, ніж у п’ятизіркових готелях у Ріміні.

Ровінь був наче з рекламного проспекту: середземноморські кам’янички у старому місті на овальному мисі, що виступав у Адріатику; кам’янички юрмились, як фани навколо сцени на концерті Мадонни, зведені так близько до води, що тільки дивом у неї не падали. Головна площа старого міста випиналась догори, і фактично на вершині знаходилася Мадонна. Ну, може, не так Мадонна, як свята Евфемія, бо саме римська мучениця разом зі своїми реліквіями була покровителькою збудованої на пагорбі базиліки, примітної завдяки дзвіниці, яка наслідувала собор Святого Марка у Венеції.

Після сніданку в центрі туристичної інформації довідалися, що острів Санта-Катаріна повністю належить готелю «Катаріна», який функціонує лише з квітня по вересень. А ще в період міжсезоння на острів не ходить пором, який зазвичай курсує кільканадцять разів на день, але їм дали контакти перевізників, які могли їх завезти на острів за кілька десятків кун.

За дві години стояли на бетонній пристані, дивлячись на моторний човен, який віддалявся в бік міста. Панорама Ровіня з цієї перспективи була вражаюча, і Анатоль був певен, що влітку тисячі туристів переправляються на острів тільки заради того, щоб зробити саме такий знімок — старе місто, що виринає з моря, з базилікою та її дзвіницею, що як маяк височить над забудовами.