Зигмунт Милошевский - Безцінний

Легко крутнув кермо праворуч, відпустив газ, понизив передачу, а потім додав повітря до дроселя — і це, мабуть, був найшвидший дорожній маневр у його житті. Машину почало кидати, важкий зад комбі перелетів на другий бік, за сантиметри проминувши валун, що стирчав із криги, і потоком повітря звіявши з перешкоди сніг.

Кароль не зміг, а може, йому забракло вміння вивести машину з цього карколомного маневру. Феррарі закрутилося шаленою дзиґою, а спроби контролювати машину призводили тільки до того, що вона закручувалася в інший бік. Коли Каролеві врешті вдалося заспокоїти авто і він глянув у дзеркало, три фари сиділи в нього на хвості, так близько, що він, окрім гуркоту з-під капота Феррарі, чув шум їхніх двигунів.

— Їдь вліво, — сказала Ліза. — Поїдемо до моря, там багато маленьких острівців. Сильне світло. Вкумарюєш?

— Ясно, — гмукнув Кароль, — загубимо їх у поясі астероїдів. They’d be crazy to follow us, wouldn’t they? — Він усміхнувся Зоф’ї, але вона сиділа приголомшена з широко розплющеними очима і не мала бажання на ігри в поп-культуру.

Збільшив швидкість, на мить залишаючи погоню позаду, але вже знав, що ця стратегія діятиме лише до чергового ковзання. Щоразу, коли він боротиметься з кригою, надійні й пристосовані до зимових умов квадроцикли швидко наздоганятимуть його.

— Далеко ще? — запитав Лізу, яка вдивлялась у супутникову карту.

На мить утратив контроль над кермом. Швидко його повернув, але три фари знову з’явилися одразу за ними. Ліворуч застрекотав автомат. Мимовільно зіщулився, але жодна з куль не влучила в ціль. Пришвидшився і знову від них відірвався. Так, ця гра не могла тривати вічно.

— Зараз, — сказала Ліза.

Увімкнув на секунду дальнє світло, мружачи очі. Зрозумів її задум. Дорожні фари неможливо було вмикати довше, ніж на мить, оскільки яскраве світло, відбите від лапатого снігу, випалювало дірки в сітківці. Але за цю мить можна було помітити перешкоди, що ховались далі у пітьмі.

Увімкнув іще раз. Порахував до трьох. Іще раз. Ліворуч, виступаючи з льоду, майнув острівець. Надто далеко.

До трьох. Ще раз. Чисто.

До трьох. Ще раз. Є.

За якісь триста метрів перед ним замаячіла брила, що стирчала зі скелі. Плавно повернув ліворуч і знову праворуч, об’їжджаючи острівець як перешкоду, що лежить на дорозі. Завдяки цьому острівець опинився якраз поміж Феррарі й ланцюгом квадроциклів.

Кароль спостерігав у дзеркальце фари квадроциклів, які наближалися, коли один із них налетів на скелю. Першої миті здавалося, що він зник, оскільки світло просто згасло — але лише для того, щоб з’явитися на кілька метрів над землею. Він мав вискочити з похилого каменя, як з катапульти, бо летів вертикально догори, повільно обертаючись і крутячи конусом вирізаного в снігу світла, немов божевільний морський маяк. За мить квадроцикл сягнув найвищої точки польоту й полетів униз, пробиваючи лід із гучним тріском, що нагадував звук тріскання дошки.

Решта двоє не зупинилися біля свого товариша, більше того, навіть не стишили хід.

— Удруге на це не купляться, — мовив Ґмітрук. — Пора вдатися до традиційного способу.

Він дістав з кишені куртки пістолет й опустив скло. Усередину разом з крижаним повітрям і хмарою снігу вдерлися свист вітру і ревіння трьох моторів: Феррарі звучало низько й буркотливо, квадроцикли — верескливо, як двоє підлих хижаків, що полюють на достойного травоїдного.

— Це той новий польський WIST, який зараз на озброєнні в нашої армії? — поцікавився Кароль.

— Не сміши, — Ґмітрук навіть не глянув у його бік. — Я що, схожий на призовника з полігона? SIG 226, якісна німецька продукція. Дозволь їм наблизитись. У нас є певна перевага, бо в мене вільні обидві руки, а вони мусять керувати. Пригніться, дівчата.

Каролю не треба було особливо старатися, щоб його наздогнали. Виїхали зі «смуги астероїдів» і опинилися майже у відкритому морі, сильний вітер здув звідти весь сніг і в світлі фар було видно темну крижану поверхню, яка зникала в темряві ночі.

Феррарі, хоч і оснащене надійними зимовими шинами, до того ж по-спортивному широкими, поки що мало зчеплення з цією поверхнею, але воно ставало дедалі слабше.

Двигун вив, спідометр показував двісті п’ятдесят на годину, але це була не швидкість, з якою рухались, а швидкість, з якою крутилися колеса. Багато енергії ішло коту під хвіст, насправді мали їхати зі швидкістю близько ста сорока чи ста п’ятдесяти. Тобто вже близько до топових квадроциклів, Раптор від Ямахи після невеликих модифікацій витягував майже двісті.