Зигмунт Милошевский - Безцінний

Якусь мить той дивився на неї, мружачи очі, потім вибухнув сміхом.

— Двадцять років? Ви двадцять років шукали того психа? — Він збирався говорити далі, але Ґмітрук зненацька його перервав.

— Тихо, — наказав.

Замовкли й почули те, що Анатоль уловив першим. Щораз гучніший звук моторів, досить пронизливий, більше схожий на мотоциклетний, ніж автомобільний.

У лабораторії не було вікон, вибігли до сусіднього кабінету і з’юрмилися біля столика під вікном. За снігом, що кружляв надворі, було добре видно три прожектори, які швидко наближалися до них; від будинку Борґа їх відділяло не більше кількох десятків метрів.

— Що це таке? — запитав Кароль. — Квадроцикли? Снігоходи? Ти взагалі чекаєш на гостей?

Цієї миті у вікно з великою силою вдарило щось, що мало вигляд бляшанки пива. Звичайне вікно не витримало б такого удару, але це було міцне, скоріше за все, куленепробивне. Бляшанка відбилася від вікна, вдарилася об лід, відбилася ще раз і вибухнула білим сліпучим вогнем, так добре відомим Анатолю Ґмітруку. Лоренц відвернула погляд, а коли за мить глянула у вікно, побачила незвичну сцену. У місці спалаху росла калюжа неспокійного, дуже яскравого вогню, що пропалював шар снігу і шар льоду під ним. Не минуло й секунди, як пломінь, викидаючи в повітря клуби пари, пробив товстий шар льоду й провалився в Балтійське море. І весь час палав! Палав, підсвічуючи знизу лід, з білого стаючи зеленкуватим, а потім темно-зеленим, був як жмутик бенгальських вогнів усередині винної пляшки з товстого зеленого скла.

— Запалювальна граната! Тікаймо! — крикнув Ґмітрук і штовхнув її в бік виходу.

Зоф’я побігла, не чекаючи особливого спонукання, в кишені джинсів відчувала вагу ключиків від Феррарі.

Лоренц і Бознанський кинулися сходами вниз, ніби від цього залежало їхнє життя. Що ж, від цього справді залежало їхнє життя. Майор Анатоль Ґмітрук подумки вилаявся, що вино й хороша їжа послабили його пильність і він залишив зброю в куртці, що висіла внизу біля дверей.

— У машину! Бігом! — крикнув шведською до Лізи і Стена.

Але вони не були такі дисципліновані, як польські друзі. Замість того, щоб вибігти, нервово метушилися біля стіни навпроти вікна поряд із чимось, що мало бути сховком за книжковою полицею. Поправка: навіть не метушились, а боролися. Борґ уперто намагався врятувати щось, що лежало у сховку, Ліза відтягувала старого, а той брикався й намагався її відіпхнути.

— Воно цього не варте! — репетувала шведською.

— Усе воно варте! — істерично крикнув Борг. — Усе! Немає нічого ціннішого від краси. Якщо ти цього не розумієш, то навіщо ти зі мною стільки років? Навіщо, Роню?

Ґмітрук з недовірою похитав головою. Як в американських фільмах. Тут кидають гранати, а вони говорять про принципи. Вирішив, що час на теревені вичерпано.

Схопив Лізу й потягнув її у бік сходів. Цієї самої миті Боргу вдалося відкрити сховок. Спершу витягнув щось невеличке й кинув Лізі; вона впіймала, ховаючи у жмені. Потім поліз глибше й витягнув картину розміром близько метра на сімдесят сантиметрів. Декілька дітей збирають маки на полі похмурого дня, на другому плані річка, містечко, темне небо. Усе невиразне, створене короткими мазками пензлем, у цій техніці навіть такий профан, як Ґмітрук, розпізнав стиль імпресіоністів. Цієї миті не думав про техніку, не думав про живопис, взагалі ні про що не думав, увімкнувся його інстинкт військового. Хотів діяти, хотів урятувати себе й по можливості інших. Залишатися в дерев’яному будинку під запалювальними гранатами було самогубством.

Незважаючи на це, мозок Ґмітрука запам’ятав маки. Маки, що займали нижню половину картини, безліч доторків зануреного в червону фарбу пензля, маки, які завдяки генію Клода Моне ожили. Не були плямками розчиненого в олії пігменту, а були квітами, які злегка коливалися від вітру, вогниками, які з неспокоєм дивилися на грозове небо й вирішували, що краще: дати дітям себе зірвати й пожити ще якийсь час у вазі, чи залишитись у полі, ризикуючи загинути від дощу, вітру або граду.

— Облиш! Благаю тебе, Стене, облиш! — верещала Ліза, намагаючись вирватися з обіймів Ґмітрука.

Стен Борґ рушив у їхній бік, і цієї миті гримнула серія пострілів. Вікно, може, й було міцне, але не куленепробивне. Скло розсипалося по всьому приміщенню, а за ним полетіли кулі, з глухим стуком вдаряючись об дерев’яні стіни будинку.

Борґ у нападі страху впав на підлогу й зіщулився за картиною Моне, так ніби полотно могло його врятувати. І воно якимось дивом врятувало. Постріли вщухли, кабінет був подірявлений, як стіна за мішенями на стрільбищі, а картина і Борґ не дістали навіть подряпин. Швед поправив окуляри й хитро посміхнувся, ніби хотів дати зрозуміти, що встигнув би ще взяти капелюх і тростину, якби вони в нього були.