Зигмунт Милошевский - Безцінний

Капота, на якому раптом з’явився рядок невеличких отворів — пінг, пінг, пінг, пінг. Долею секунди раніше в місці, яке прошила черга, було лобове скло і їхні голови. Не збирався над цим замислюватися. Обернувся через плече й маневрував так, щоб якнайдовше їхати заднім ходом. По-перше, на розворот бракувало місця, по-друге, треба було якнайшвидше віддалитись, по-третє, керував у цей спосіб автомобілем із переднім приводом, а в таких умовах це завжди безпечніше. Задня фара не давала надто багато світла, тож їхав трохи інтуїтивно, пам’ятаючи, що в цьому місці дорога йшла більш-менш прямо й завертала плавною дугою тільки тоді, коли обабіч починалися дачні будинки.

Коли маленькі будиночки замаячіли в темряві, сповільнився, вирішивши, що мають мінімальну перевагу і що можна розвернутися. І тоді побачив світлу цятку далеко наприкінці дороги, знак, що нападникам вдалося повернутися до квадроциклів і кинутися в погоню. Нічого доброго це не обіцяло. Легко повернув кермо ліворуч і одразу ж різко викрутив його праворуч, натискаючи педаль гальма. Спрацювала фізика, і автомобіль плавно розвернувся на снігу на сто вісімдесят градусів, зберігаючи частину свого руху; коли капот машини спрямувався у протилежний бік, Кароль уже ввімкнув другу передачу. Відпустив зчеплення, двигун завив, колеса забуксували, задню частину трохи занесло, але Феррарі слухняно вирвалося вперед. Увімкнув дальнє світло, але це не дуже допомогло, воно лише відбивалося від густо падаючого снігу.

— Непогано, — озвався Ґмітрук, — але на цих лісових дорогах у нас нема шансів.

— Я знаю. Тому пошукаємо відтинку прямої, — відказав Кароль і повернув праворуч, просто на подвір’я літнього маєтку якогось заможного, судячи з розмірів будинку й ділянки, шведа.

— Ти збожеволів? — заволала Лоренц. — Куди ти хочеш отак доїхати?

— Так, так, моя люба, — підморгнув він їй, — хочу врешті вийти на пряму.

Проїхав через засніжену ділянку, яка влітку мала бути доглянутим газоном, і виїхав на поміст, що виходив у море і був такий зручний, що радше нагадував невеликий пірс. Затарабанили дерев’яні дошки. Лоренц конвульсивно схопилася за дверцята, побачивши, що Кароль їде просто на альтанку, яка прикрашала закінчення пірса. Загорожа з тоненьких жердин луснула, наче соломка, зустрівшись з розігнаним авто вагою майже дві тонни. Кароль різко додав газу, щоб задерти ніс машини догори, і за мить уже летів над замерзлими водами Балтійського моря, подумки благаючи всіх можливих богів, щоб лід витримав удар.

Хтось, певне, його почув, бо лід витримав. Лиховісно затріщав, угору знялися фонтани снігу, й Феррарі неконтрольовано заковзало, обертаючись навколо власної осі. Але лід витримав.

— За першої ж можливості поверни, — поінформувала навігатор нелюдськи спокійним металічним-голосом.

— Та звісно, кохана, — відповів Кароль, короткими рухами вирівнюючи кермо, аж поки не вивів машини на пряму. Щойно це вдалося, натиснув на газ, і Феррарі рвонуло з таким радісним риком двигуна, ніби хтозна-відколи чекало на цю мить.

— Вони за нами, — мовив Ґмітрук, глянувши в заднє вікно.

— Нехай собі їдуть. Я не чув про квадроцикли, які розганяються до трьохсот кілометрів на годину.

Ліза сказала щось шведською.

— Що вона сказала? — запитала Зоф’я у Ґмітрука.

— Зважай на каміння. Багато каміннів. — Ліза переклала саму себе й нахилилася між передніми сидіннями. — Дай мені цю зловорожу дупу, — показала на екран супутникового навігатора. — Я багато тут ходила під вітрило.

Лоренц шарпнула й відірвала екран, подала його шведці.

Кароль фіксував усе, що навколо нього діялося, але тільки в загальних рисах. Дев’яносто дев’ять відсотків його концентрації було тепер у примружених очах, які намагалися проникнути крізь освітлену фарами завірюху. Сніг не падав настільки густо, щоб у ньому можна було сховатися, уникаючи погоні. Але досить рясно, щоб видимість сягала не далі, ніж сто метрів. Це означало, що коли за сто метрів перед ними раптом з’явиться берегова скеля якогось острова, то матимуть кілька секунд на прощання зі своїми близькими і мріями про довге й щасливе життя. Тому максимально зосередився: їхній єдиний шанс вижити — це помітити перешкоду раніше, ніж перешкода помітить їх.

Спідометр показував двісті п’ятдесят кілометрів на годину.

— Здається, ми їх втрачаємо, — сказав Ґмітрук.

Кароль подивився в дзеркальце заднього виду. Справді, три жовті цятки, здавалося, віддалилися. Цей блискавичний погляд тривав лише долю секунди, та коли його очі повернулися на, умовно кажучи, дорогу, він побачив величезний валун, що стирчав із криги і мчав у їхній бік зі швидкістю снаряда. Легенько повернув кермо, молячись, аби машина не почала ковзати. Звичайно, заковзала, адже їхали по льоду. Зад трохи занесло, і потужне Феррарі на швидкості двісті кілометрів на годину посунуло боком просто на скелю. Вдариться правим боком, подумав Кароль, Ліза і Зоф’я загинуть на місці, ми теж, якщо пощастить.