Зигмунт Милошевский - Безцінний

Стефен відчув себе ображеним і присоромленим. Повернувся до дружини спиною й підійшов до вікна, визираючи в темряву.

Коли за мить обернувся, мав такий незвичний вигляд, що вона одразу змінила позицію.

— Ну, я не кажу «ні», спробуймо. Щиро кажучи, в мене бувають такі запори, що жодні сталеві кульки мене не лякають.

— Не в тому річ, — глухо озвався Стефен. — У мене галюцинації.

Після втрати пістолета їм залишалася тільки втеча. Кароль обережно вирівнював машину, коли її задню частину починало заносити. Навіть якщо спідометр підбріхував, бо колеса ковзали по балтійському льоду, однак мчали як навіжені. Двісті п’ятдесят, двісті сімдесят, триста. Втиснув педаль газу в підлогу, розраховуючи на те, що вдасться витиснути зі старенького ще на кілька кілометрів більше. Зрештою, в нього Феррарі, а женеться за ним суб’єкт на… власне, на чому? На чотириколісному велосипедику з моторчиком, ну не смішіть.

Триста тридцять. І за мить — триста тридцять п’ять, уже ледве-ледве. Дванадцять циліндрів молотили з такою силою, ніби хотіли погратися в механічного Чужого й вискочити з-під капота на волю. Кароль зосередився, щоб зад автомобіля не занесло і щоб не врізатися в якусь самотню скелю, якій ніхто не сказав, що архіпелаг уже закінчився. Миттєвий погляд у дзеркальце підтвердив, що квадроцикл залишився позаду. І то далеко. Це добре.

Під ними щось грізно затріщало.

— Біля моря лід тонкий, — сказала Ліза. — Далі не їдьмо.

Чудово, подумав Кароль. Позаду вбивця з автоматом, попереду балтійські води, а я чешу по ламкому, до того ж наїжаченому скелями льоду зі швидкістю майже триста п’ятдесят на годину. Просто чудово. До того ж, у мене галюцинації, додав.

Тому що з мороку й снігу виринуло місто. Без будь-якого перебільшення — місто. Широка, на кількасот метрів, стіна будинків, а точніше солідних кам’яниць, вікон, що тяглися до висоти дев’ятого поверху, яскравого світла, в одному з вікон навіть бачив чоловіка, що дивився в його напрямку. У порівнянні зі стіною примарного міста, що виростало просто з льоду, їхня машинка здавалася маленькою, як сірникова коробка, яку підштовхує до загибелі ручка жорстокої дитини.

— Пором! Це пором! — крикнула Лоренц, хапаючи його за руку, і тут крізь завивання вітру і рев двигуна раптом долинув сигнал корабельної сирени. — Зроби щось!

Проскочив декілька передач вниз, сподіваючись, що двигун це витримає, адже в цих умовах не мало сенсу натискати на гальма. Стрілка лічильника обертів скочила на кінець червоного поля і завмерла там як приклеєна. На третій швидкості Кароль різко крутнув кермо, і машина моментально розвернулася на сто вісімдесят градусів, різко відкинувши їх відцентровою силою.

Пором тепер був у них за спиною. І хоча колеса — якщо вірити приладам — все ще штовхали їх уперед зі швидкістю сто кілометрів на годину, то самі вони весь час сунулися назад, у бік судноплавного каналу, величезного порома і крижаних балтійських вод, які висмокчуть з них життя протягом кількох хвилин, навіть якщо якимось дивом їм вдасться вибратися із затопленого автомобіля.

Зчеплення, будь ласка, хоча б крихту зчеплення. І це вже останнє прохання на сьогодні, обіцяю.

Крихту зчеплення йому було надано. Колеса спіймали брижуватий, змішаний зі снігом лід, і машина рушила вперед.

Кароль уявлення не мав, скільки відділяло їх від межі криги й моря, але пізніше божився, що бачив у дзеркальці чоловіка, який стояв за ілюмінатором, і той тип був так близько, що Кароль розпізнав у ньому ендеерівця. «Ендеерівець — це ендеерівець, так само як поляк — це поляк. Мають у собі щось таке, що я їх завжди розпізнаю», — розповідав згодом.

— Праворуч! — крикнула Ліза.

Кароль не уявляв чому, але послухав шведку. Повернув праворуч, їдучи тепер у тому самому напрямку, в якому плив пором; бачив у дзеркальці, як його вогні зникають у заметілі й темряві.

Зате ліворуч з’явилося нове яскраве світло. Морський маяк.

— Це Хувудскйор! — крикнула Ліза. — Їдь швидко! Швидко!

Глянув у дзеркальце. Фара квадроцикла значно скоротила дистанцію через їхню близьку зустріч із плавучим готелем. Настільки, що водій вирішив знову стріляти. Застрекотіло, випадкова куля влетіла в дірку від заднього вікна і розбила дзеркальце заднього виду. Уламки скла полетіли на коліна Каролю та Зоф’ї.

Збільшив швидкість, залишаючи фару трохи позаду, у хмарі снігу, а може, тільки так здавалося, бо в бічних дзеркалах завжди все видається віддаленішим.