Зигмунт Милошевский - Безцінний

Лоренц заперечливо похитала головою. Цокотіла зубами від холоду.

Для формальності майор Анатоль Ґмітрук нахилився, щоб перевірити пульс жертви. Хвилину потримав пальці на його шиї і відвів руку. Тремтів від холоду, як і решта, але щось помітно не давало йому спокою.

— Хвилинку, — мовив він і розстебнув куртку мотоцикліста.

Усі здивовано перезирнулися, проте Анатоль не зупинився на куртці. Зняв із супротивника шолом, стягнув куленепробивний жилет, толстовку і чорну термосорочку. Не минуло й хвилини, як чоловік лежав перед ними голий. Анатоль перевернув його на живіт і, напевно, не знайшов того, що шукав, бо зняв з мотоцикліста також черевики, штани й підштаники.

— Ти здурів? — запитав Кароль.

— Секунду. Я повинен щось перевірити, погане передчуття. Гляньте.

У нападника на литці було невелике татуювання, яке складалося з нечитабельних символів, літер, які нагадували готичне письмо. Лоренц змусила себе спробувати прочитати напис.

— Semper, — прочитала.

Ґмітрук безцеремонно перевернув труп, щоб вона могла глянути на той самий напис догори ногами. Завдяки графічному трюку ті самі символи склалися в інше слово.

— Fidelis, — сказала.

— Semper fidelis — «завжди вірний», девіз моряків. Ось вам, яйцеголові, нова загадка для розв’язання: що у вас є такого важливого, що американська армія відправила до Швеції своїх командосів, аби нас прибрати.

Капітан Кліфтон Патридж був піднятий серед ночі зі свого ліжка у штаб-квартирі шістдесят шостої бригади військової розвідки армії США у Вісбадені, щоб отримати з Вашингтона дві звістки: добру й погану.

Доброю була та, що його допомога Анатолю й компанії в Нью-Рошелл залишилася непоміченою. Інакше його підняли б з ліжка, щоб закувати в кайданки і першим транспортом відправити до Штатів на допит. Тимчасом його розбудили для того, щоб надати цілком таємну інформацію й попросити врятувати зади урядовців. Нормально.

Поганою звісткою було те, що можновладці його батьківщини геть подуріли. Мав слушність мудрий чоловік, який сказав, що абсолютна влада абсолютно розбещує. Керівництво Сполучених Штатів повірило, що вони безкарні господарі Всесвіту, і поводилося відповідно. Ще три дні тому був переконаний, що відправка найманців для ліквідації цивільних із союзницьких країн — це найгірше, що вони можуть зробити. Помилився.

Одразу ж після цього образилися на найманців і послали командосів, щоб у державі, щоправда, дружній, але нейтральній і не включеній до НАТО, зчинити рейвах, неначе в якійсь країнці третього світу, де замість валюти ходили набої до «калашникова».

Звісно, що все пішло погано. Дуже погано.

Тому капітан Кліфтон Патридж сидів тепер самотнім пасажиром у військовій Сессні й летів з Вісбадена на шведську авіаційну базу в Мальме, сподіваючись, що вдасться не тільки владнати справу до того, як вибухне міжнародний скандал, а й переконати шведів, щоб ті допомогли їм схопити «групу небезпечних терористів, яких екстрено розшукує Північноатлантичний союз».

Це було не складно. На цьому триклятому кровожерливому континенті усі мали навіть не шафи, а величезні гардероби, наповнені скелетами, а шведи, напевно, навіть більше за німців боялися порпання в брудних секретах Другої світової війни.

Капітан Кліфтон Патридж подумав, що після подій у Нью-Рошелл його сумління чисте, і навряд чи він зробить щось іще для Анатоля Ґмітрука, незважаючи на те, що високо його цінує і що йому дуже шкода поляка.

У нинішній ситуації ні він, ані хтось інший не зможе допомогти втікачам. Уся четвірка — це ходячі трупи, які волею випадку на кілька годин продовжили собі термін придатності.

Знали, що не можуть зупинятися в місцях, пов’язаних з Лізою, як це трапилося у випадку зі Стеном Боргом. Ніякої родини, ніяких друзів, ніякого використання кредитних карток, ніякої реєстрації в готелях і оренди автомобілів. Діставшись суходолу, вони одразу сіли в автобус, який завіз їх до Норрчепінга, бридкого промислового міста північніше столиці Швеції, яке свого часу називали «шведським Манчестером» з огляду на текстильну промисловість.

Там попервах хотіли піти десь випити кави, але вирішили, що не знають, чи вистачить у них грошей на кав’ярню. Розмістилися в залі очікування автобусного вокзалу й повитягали з кишень і рюкзаків усю готівку. Крони, злоті, євро, долари. Назбирали кількасот доларів у різній валюті, обміняли все на крони — вийшло майже три тисячі — й стали вирішувати, що робити далі.