Зигмунт Милошевский - Безцінний

— Як минемо дім світла, — кинула Ліза, — вимкни фари, заглуши машину, все — і ліворуч. Вкумарюєш?

Кивнув головою, що зрозумів. Був знову надто зосереджений на утриманні в покорі заду свого комбі, щоб озватися. Не уявляв, що Ліза планувала, але зрештою вона була звідси. Треба мати якусь довіру до місцевих. Особливо у сфері місцевих шинків, доріг навпростець та божевільної гонитви по замерзлому морю.

На рівні маяка плавно повернув і заглушив мотор. Фари погасли, машина пішла юзом, і вони сунули в тиші й темряві, ніби їх поглинала чорна діра. Кароль припинив боротися із кермом, і Феррарі з приглушеним шумом дрейфувало по вкритій снігом кризі. Над їхніми головами світло маяка із регулярними проміжками пробивалося крізь пелену сніжних грудочок.

Квадроцикл вискочив із заметілі ще до того, як вони зупинилися. Вискочив близько, надто близько, на думку Кароля, але водій не помітив їх у темряві й помчав далі. Мабуть, швидко зорієнтувався, що щось не так, бо зменшив оберти.

— Знайде нас, — прошепотіла Лоренц, у її голосі вчувалась істерика.

— Не знайде, — пошепки відповіла Ліза. — Дім світла.

Звук квадроцикла урвався, так само як раптово зникло світло фари, що пробивалося крізь сніжинки. І Кароль зрозумів, що мала на увазі Ліза.

Маяк стояв на місці повороту судноплавного шляху, щоб допомагати суднам тримати курс через архіпелаг. Удень за доброї видимості, напевно, здаля було видно, як стрічка чорної води повертає в бік шведської столиці. Удень кожен зорієнтувався б, що мусить повернути, якщо не хоче закінчити життя у цій річці. Але вночі? В хуртовину?

Останній квадроцикл разом зі своїм водієм упав у Балтійське море. Спочивай спокійно, подумав Кароль і зітхнув з полегкістю, нахиляючись до замка запалювання. Цієї самої миті лід під Феррарі тріснув так голосно, ніби хтось підірвав кілька феєрверків.

Одночасно відчинили дверцята й вискочили з машини. Кароль завив, ударившись травмованим коліном. Хутко встав і подивився на улюблене авто. З відчиненими дверцятами й розбитим заднім вікном воно мало досить сумний вигляд, ніби хотіло сказати: «Ти не дбав про мене, Каролю. Я колекційний екземпляр, а ти мною нехтуєш, ніби я якась Шкода».

— Тільки спокійно, — сказав він. — Сяду й повільно поїду в бік острова, в бік маяка. Біля берега крига міцніша, все буде гаразд.

Його останні слова потонули в лункому тріскоті. Біля коліс з’явилося павутиння тріщин.

— Нічого страшного, тріщинки — то ще не ополонка. — Він підійшов до машини, зачинив усі двері, крім тих, що були з боку водія. — Найважливіше, щоб був у русі, стояння зараз найгірше. Ідіть до острова, там зустрінемось, о’кей?

— Каролю… — Зоф’я поклала йому руку на плече.

— Та знаю, — відмахнувся, причісуючи руками мокре від снігу волосся. — Невже не ясно, що знаю.

Нахилився й увімкнув фари, потім енергійно зачинив дверцята водія, їхнє клацання злилося з какофонією тріскання криги.

— Прощавай, купо бляхи й пластику. Нехай пам’ять про тебе нагадує мені, що слід любити тільки осіб із плоті й крові.

Відчув, як Зося лагідно стискає його за руку, й відповів на цей потиск.

— У найближчий можливий момент поверни, — попрощалася з ними леді-доміна.

Тріснуло ще раз, досить потужно, крига під гарячим важким двигуном луснула, і Феррарі зсунулося гідно, як по рампі вантажівки перед важливими перегонами, у води Балтійського моря, під булькотіння повітря, що виходило зсередини.

Фари ще якусь мить горіли, надаючи сцені шляхетної, фантастичної таємничості наче з книжок Жуля Верна.

Момент вимагав споглядання, міркування й коментарів, але було так холодно, що мовчки попростували в бік недальнього маяка, щоб там знайти сховище. За кілька кроків Ґмітрук зненацька зупинився.

— Ви чули? — запитав.

Крутнувся на п’яті й рушив у напрямку, де вони востаннє бачили світло квадроцикла, який їх переслідував.

Водій не потонув. Йому вдалося допливти до пошарпаного, вкритого купою льоду краю криги, вилізти на поверхню й подолати кількадесят метрів у напрямку маяка, поки холод його не вбив. І все це в повному мотоциклетному обладунку, включно з шоломом.

Ґмітрук нахилився над чоловіком і підняв забрало, присвічуючи собі мобільним телефоном. Інші теж нахилилися, ніби сподівалися побачити когось із перших шпальт газет. Тимчасом у шоломі застрягла огидна пика засмаглого брюнета віком біля тридцяти з кількаденною щетиною на вилицюватому обличчі.

— Це він? — спитав Ґмітрук Зоф’ю.