Зигмунт Милошевский - Безцінний

Двері були відчинені, з другого боку замка стирчав ключ, а на столі лежала інструкція з обслуговування і бляшанка на крони. І нічого більше. Три двоярусні ліжка виглядали як тюремні, за плиту слугувала газова горілка, із посуду було кілька тарілок і виделок, горщик, а також сковорідка. Та найдошкульнішою була стужа. У кімнаті було неймовірно холодно, гірше, ніж назовні, а встановлена під стіною залізна пічка завбільшки з табурет виглядала так, ніби не зможе обігріти навіть шафу.

Погляди Лізи, Зоф’ї й Кароля зупинилися на Анатолеві. Якщо вірити соціологічним теоріям, у кожній групі люди обирають собі роль, яку відіграватимуть. Майорові Ґмітруку випала роль харцера.

За годину набагато комфортніше не стало, проте стало тепліше й по-домашньому приємно. Пічка швидко розігріла маленьке приміщення, кольорові спальні мішки, кинуті на сірі лави, додали їм барв, а пюре з цибулькою і смажені ковбаски, що їх готував Кароль на вечерю, наповнили хату апетитними запахами. Тобто це були запахи найдешевшого їдла з дисконту, яке складалося з насичених жирів і невідомих китайських хімікалій; але їм воно пахло як яловича полендвиця.

Анатоль пошепки розмовляв по телефону, Ліза і Зоф’я сиділи за столом і пили фінське пиво «Лапін Культа», що містило три з половиною відсотки алкоголю. Міцніших напоїв у звичайних крамницях не продавали.

— Мусимо витримати три дні, — мовив Анатоль. — Тоді приїде кур’єр з паперами для нас.

Кароль посипав пюре сіллю, яку вони поцупили в Макдональдсі.

— Не боїшся, — запитав, — що наші грають в одній команді з союзником і лише ми про це не знаємо?

— На цьому етапі ми повинні комусь довіритись, — Анатоль знизав плечима й відкоркував пляшку пива.

— І цим кимось має бути уряд Речі Посполитої? — зазначив Кароль з іронією, здавалося, ніби хотів продовжувати в цьому дусі, але передумав. — Накривайте на стіл, будемо вечеряти.

Перший тост підняли за Стена Борґа. У Лізи в очах стояли сльози, але вона швидко опанувала себе.

— Дякую, — сказала. — Але його пам’ять заслуговує на щось більше, ніж тост.

Решта запитально глянули на неї.

— Граф. Хто він, цей граф?

Лоренц проковтнула шматочок ковбаси, перш ніж відповіла.

— Несправжній граф. Зате справжній дивак, шаленець і оригінал. Художник-невдаха і політик-невдаха. Але з талантом до бізнесу. Ангел-охоронець художників і водночас їхнє найбільше прокляття. Найвидатніший і найбезталанніший колекціонер в історії Польщі. І, як нині виявилося, в історії світу.

Зупинилась, аби вкинути в себе трохи їжі. Жувала хімічну ковбаску, всі чекали на її подальшу розповідь. А вона відчувала, як її організм відключається, вимагаючи хвилі самовідновлення після напружених днів і недоспаних ночей.

Виплюнула шматочок, що був у роті, не мала сили прожувати його до кінця і проковтнути.

— Завтра, — пробурмотіла і попленталася до своєї лави.

Останньою її думкою було те, що це, мабуть, перший вечір з часів початкової школи, коли йде спати, не почистивши зуби.

Ранок наступного дня почали суперечкою про те, хто має вилізти зі спальника й розпалити пічку. Ліза й Зоф’я згідно з найкращими традиціями фемінізму заявили, що нізащо, оскільки вони ніжні квіточки, які мусить оберігати волохата чоловіча лапа, озброєна сірниками й дерев’яними трісками. Кароль відказав, що він у гробу бачив такий фемінізм, адже вчора він готував вечерю, бо всі рівні, а сьогодні мусить розпалювати пічку тільки тому, що має член. Анатоль був їхньою останньою надією, поки не пробурмотів з-під напнутого на голову спальника, що військове звання не означає, що вони ним послуговуватимуться для кожної брудної роботи і що він учора напрацювався.

— Може, хай наймолодший? — запропонувала Ліза.

— Категорично проти, — відрізала Зоф’я.

Врешті кинули жереб. Випало на Кароля, тож він вигрібався з ліжка під акомпанемент власних прокльонів і підбадьорливих вигуків решти. Почувалися як у таборі.

На сніданок з’їли тепле картопляне пюре, заправлене овочевим паштетом із тюбика й кетчупом. Було непривабливим на вигляд, але на смак було розкішним.

Докторка Зоф’я Лоренц цмулила каву, за кожним ковтком зазнаючи трагічної дилеми. З одного боку тепла рідина приємно розливалася її нутрощами, з іншого — її меншало в чашці, яка зігрівала долоні. Цілком серйозно розмірковувала над тим, який найкращий спосіб пиття кави у цій ситуації, коли відчула, що щось не так.

Три пари очей напружено вдивлялися в неї, коли почала розповідати.